Книжки міняють – Гемінґвея на Островського, Островського – на Марину Цвєтаєву, Цвєтаєву – на Джойса, за «Майстра і Марґариту» пропонують сімдесят карбованців, якщо при «Майстрові…» є «Біла гвардія» і «Театральний роман».
Розпродавши свої книжки, я б, може, позбулася боргів і мала б ще якусь копійчину на пляшку коньяку, щоб упитися з розпуки від розлуки з книжками. Але я не хочу розлучатися зі своїми книжками.
Він довго вже нічого не писав, і йому здавалося, що суперечки критиків з приводу його книг (давніших) схожі на якийсь танок – безглуздий, дикий танок на утахлій могилі – його власній могилі.
І все-таки незважаючи на те, що його вже наче й не було, він уже начебто й не існував – було достобіса боляче й прикро від того тупцювання – ще навіть здалося, ніби його роздягнули геть зовсім, і він сам один – голий серед затягнених у тугі фраки, крізь які не проб’єшся до живого – і тільки він один відчував дотик до своїх виразок, а сам зранити нікого не міг, ба навіть не здатний – або ж не має права – гукнути – «не руште мене!» Але попри все біль подарував йому втіху: сам торкнувся зболілої душі й тіла і подумав: то, може, я ще живий – і таки спробував поворухнути губами.
Поети живуть у пивниці під майстернею художника. Орда їх учора приплуганилася до кнайпи: пили якусь нечисть, запиваючи гарбузовим соком. Зазвичай вони дивляться на світ знизу, з пивниці – вони демонструють свою безпритульність і безпривітність, свою зневагу й свою іронію, і власний спосіб бачення світу – знизу вгору, ставлячи все з ніг на голову. Від ніг до голови, зрештою, голів вони не бачать. Самі ноги – з віконець у пивниці.
Лежать стоси театральних рецензій, в яких зрозуміти щось важко, не знати, де істина, а де брехня, а де щире нерозуміння, зафіксоване буття, котре буттям ніколи не було, лежать і жовкнуть старі архіви. Фотографії морщаться, папір кришиться на попіл, легкий, невагомий, зображення втрачає сенс, усе менше й менше зостається людей, що знають, хто саме всміхається до світу з тих знімків.
…Потрібні дві перуки – для Мавки й для Царівни Польової, а також зелена борода для Водяника, добре було б, якби для Лісовика також борода знайшлася.
Тиша ворушиться довкола мене, як хижий причаєний звір. …На кого ви берете цю п’єсу? Нам нема для кого її грати. І грати її нікому. Навіщо її брати? От якби для Лісовика борода знайшлася!
Ніч тривала довго, наче дві або ж і три вкупі, так тісно вузлом між собою зв’язані, що між ними голку не можна було встромити, не було проміжку для білих, синіх, а тим паче для рожевих днів. А може, то були справді три ночі, а не одна, і днів між ними я просто не помічала, бо вдень нічого не діялося, а тільки посеред ночі чинилося щось.
Легко можна позбутися власної сутності, якщо потихеньку, поволі роздягатися. Перед дзеркалом. Оголеність. Це зовсім не сутність, а відсутність. Щоб самим собою бути, необхідно залишатися прикритим, закритим, замкненим на тисячу замків.
Жахливий, моторошний сон. Я кудись їхала – але не пам’ятала куди; добивалася, домагалася, аби мені нагадали (підказали), куди ж це я маю їхати – однак ніхто цього не міг знати, чи не міг сказати, чи не хотів сказати, чи, може, їм усім було не до мене, бо й вони самі не знали куди прямують. Відверталися, мовчали, здвигали плечима, стукали себе пальчиками по чолі на знак безглуздості моїх домагань; я мучилася, боялася не впізнати – місце, до якого мала потрапити, я не знала, хто я і що і навіщо кудись вирушила, за чим їду. Їду? А може, йду? Здається, то мало бути якесь мале містечко біля Дрогобича, я вже вимагала, щоб мені назвали імена всіх міст і містечок неподалік Дрогобича, але ж дарма, усім як заціпило, аж поки врешті хтось не прошелестів: ніхто й ніщо вже не має імен.
Війна; падають бомби, баржі на ріці, діти при столі – чомусь залишили дітей при столі, тарілки з недоїдками. Коні прийшли і злизували з тарілок рештки, голодні, коні без вершників, тарілки падали й не розбивалися.