Кульбаба у дворі будинку, де Скорина друкував книгу. У Тбілісі чомусь більше підкорювали деталі, кладені виразними, яскравими плямами. Тут – настрій, єдність, запах, цвітуть кульбаби й каштани, з вікна готелю «Ґінтарас» – панорама міста. Дивне відчуття суміші Львова й Києва – у Вільнюсі. Може, я собі це вигадала, хоча не скучила ще за Львовом.
Гарні обличчя. Дуже гарна хода в молодих дівчат. Молоді обличчя. Здається, переважають саме молоді обличчя. Вагітні молоді жінки. Багато вагітних молодих жінок. Спокійно, без галасу. Без реготу. Ненавиджу глупий регіт.
Сучасна архітектура – не просто забудова міста – архітектура. Книгарня – читальня. Вулиця, де стоїть будинок з меморіальною дошкою, називається «Літерату».
Дуже багато вулиць на невеличкій території названі іменами письменників – литовських, інших поки що не бачила. Шукаю без надії на успіх розмовників і словників. Так, неначе литовці намагаються заховати таємниці своєї мови, наче їм байдуже, що решта світу не розумітиме їх. Самодостатність?
Ходила вулицями майже чотири години. Якби мені хтось зазирнув у вічі, узрів би там, мабуть, увесь Вільнюс. Дзвіниця на площі Ґе-димінаса. Замок. Цегляна кладка нових будівель. Ріка.
Міст. Горбата вулиця. Бузок.
Вивчаю литовську з вивісок: ріепа – хліб. Кава у кав’ярні на старому місті.
Читаю в щоденнику Юстінаса Марцінкявічюса, що французи знають про литовців завдяки французькому поетові Оскару Мілошу та Адамові Міцкевичу, полякові. Чому – полякові? Хіба не литвинові?
І ще таке з того ж щоденника: Марцінкявічюс із Сартром у Парижі. «Автобус зупинився. Площа Воґезів. Треба вийти і вимовити литовське слово під небесами Парижа… "Я вибираю литовську мову. Я вже давно н вибрав. Я не розумію, як можна відійти від долі свого народу"».
Завтра – Тракай. Післязавтра – Каунас. Сьогодні – картинна галерея у Вільнюсі. Можна знову блукати вулицями, як досі блукала. Або ж просто сісти на узбіччі і цілий день перебути в бутті однієї вулиці. Пильнувати її, пасучи рух невтомно й уважно. Фотографувати в пам’яті, записуючи деталі, фіксуючи власні враження та відчуття.
Люди закриті, як у шкаралупках сидять. Може, мають рацію, бережуть свої таємниці, свої радощі й не хваляться своїм горем. У тому є глибокий сенс, бо інакше годі зоставатися самим собою.
Білі ночі починаються. Шукаю й не знаходжу зірок ні місяця. Може, їх тут взагалі нема. Просто так собі небо поволі гасне. Дев’ята – а все не пахне вечірнім духом. Тільки втома приходить, і до мене, і до природи. Весь світ усе ще видимий – але ніби крізь примружені повіки.
Для мене однієї – забагато цього. Можливо, я б не витримала, не знесла видива Риму, Парижа чи Толедо, якщо мені Вільнюса – понад міру, безмірно.
Площа біля Університету.
Пам’ятник Донелайтісу. Сидить під аркою, з книгою, на книзі квіти, такі самі троянди, яких так багато вдень – у руках молодих литвинок.
Площа Кутузова. Нонсенс! Відхилені двері Університету.
На площі майже нікого нема. Тільки циганки з циганчатами. Де, до біса, їхні цигани? Може, нема циганів?
Хлопець з мотоциклом.
Чудна жінка, засмагла й не стара ще, з гілочкою бузку, йде чомусь вперед спиною (назадгузь – але це бридке слово, не пасує); жінка з гілочкою бузку, мабуть, не хоче, щоб зникло те, що було, тому вона йде навпаки.
Вибиває годину. Чи то з вежі Ґедімінаса, чи то з Каплиці – не знаю.
Нарозтвір двері театру драми. Червона смуга неба горою, далі – темніші й зовсім темні стрільчасті вежі костелів.
Годі обійти Вільнюс. Такий маленький Вільнюс з такою незчисленною кількістю вуличок. Мереживо вуличок. І прохолода дворів. Двори – відкриті, з одного в інший, з того іншого – ще в інший. З двору, де була друкарня Скорини, через браму й двір, і ще двір, і стара кладка упереміж з новою плиткою під ногами, і якийсь старий мур; і в траві, коли заходить сонце, тобто, коли надходить ніч, дівчинка навпочіпки вищипує щось у траві, складає в поділ – можна вийти далі через вулицю Стіклю, вузьку й звивисту, довгу – до Університету, вулиця Стіклю неначе роздвоюється, завтра вранці піду знову цією ж дорогою, тому й не можу обійти місто геть усе, бо незмінно ходжу тими ж вулицями, що й перше, неначе та жінка, котра дивилася весь час позад себе й тримала в руці гілочку бузку; піду до Університету, через Університетську площу, у перших поверхах будинків уздовж вулиці Стіклю – як після погрому, побоїща, пахне чимось гидким, гнилим, сміттям, тут ніхто не живе, розбиті двері, рами вікон без шибок, очевидно, це сміття вивезуть і там щось будуватимусь, щось робитимуть – у перших поверхах вулиці Стіклю, може, краще, не приходити сюди ні завтра, ні післязавтра, може бути, що тут нічого не робитимуть ні завтра, ні післязавтра, звідси не вивозитимуть сміття, і була мить, коли свідомість моя кудись провалилась, усе опинилося на межі безуму, від того, що місто – мене родило або ж – я його родила, я наче вже все це знала, бачила, впізнавала – мені від того було боляче, моїй душі було дуже боляче, так боляче, ніби вона народжувала це місто.