Сірі, добрі, вогкі світанки, і такі ж вечори – можна тоді пестити долонями спини будинків, і ти в безпеці, над тобою простерті руки міста, воно з тобою, під тобою, при тобі, ти й воно – нерозлучні, воно без тебе – ніщо, бо без тебе в ньому не буде руху, а ти без нього не матимеш притулку й захисту.
Земля може обійтись без тебе. Вона собі спокійно обростатиме зеленим без тебе чи з тобою, вона нестиме на собі ріки і здійматиме вгору трикутники гір – вона так само буде масна, чорна, сіра, жовта або зелена – з тобою чи без тебе. Місто ж без людей вмирає відразу, і тому робить усе, щоб уберегти людину і притягнути її до себе. Земля самостійна, вона про людину не дбає, хіба що ти сам витягнеш з неї – навіть ломимо її волі не раз – те, чого запрагнеш. Земля байдужа, мов гроза, від землі і її самостійності нема порятунку ніде, як тільки у місті.
І от несподівано я маю клаптик землі, маленький клаптик землі, і на ньому – кілька яблуньок, котрі не дадуть плоду ані тепер, ані ще наступного літа, я навіть не знаю, який то сорт – чи якісь червоні, солодкі, а чи кислі, з зеленкуватою шкіркою. На тій землі росте густий лукавий пирій, корінь якого – тут, а зелене пагіння – аж у другім кінці городця, землі цієї не торкалась лопата вже років із сім, і от я врізаюсь у ту землю, лопатою, як зубами, і відчуваю, що боюсь її дедалі більше, боюсь інакше, ніж раніш, бо вона відразу, як тільки я надрізала її, почала зваблювати, притягати до себе, а я безсила опертися, безсила покинути лопату, хоч ніхто не змушує мене до копання.
То що ж мені в тій землі? Навіщо мені те жовте, масне, закорінене й хробачливе глинище? Чому воно маячить мені перед очима навіть тоді, як я заплющую очі?
Відганяючи те маячіння, думаю про місто – так, неначе боюсь зрадити, хоча б на мить зрадити.
Міста цього я собі не вибирала, ані воно мене – просто ми зустрілися і вже не годні відтоді розлучитися, принаймні я не можу покинути його.
У мені зостаються усі його відбитки, і кожна зміна його стає зміною в мені. Я пам’ятаю все – від дитинства аж понині, кожен день і кожну щербину навпомац знаю, спадала на мене велич ленінградських вулиць із незаперечним і похмурим маєстатом та імпозантністю будівель і віддалей; ласкаво виплескував свою красу просвітлений, весь, як осінній ліс, Вільнюс; завислий на містках, ажурних і міцних, майже нереальний у тумані нічний Тарту змусив запам’ятати цей його чарівний силует; Київ щедро – бо найщедріший з усіх міст на світі – дарував усе геть чисто від просторіні до золота. Псков прив’язував, як чорного човна на чорній воді, котра ще більше відтіняє білу навічну завороженість його стін; і все-таки я верталась до того вокзалу, схожого на оранжерею, де дивними екзотичними рослинами здаються ліхтарі, кіоски й вагони, де рейки чимдуж спішать вирватись геть і так само спішать опинитися знову під склепінням. Нічого мені не треба, опріч тих вулиць, саме тих, тільки тих завулків, де ніяк не можуть розминутися два трамваї і нагально дзеленькотять, порушуючи заборону звукових сигналів. А також тих дворів, де серед зеленкуватої глибокої вогкості може несподівано оселитись звиклий до південного сонця платан чи кипарис. А також тієї говірки, бистрої, насиченої чудними інтонаціями, вслухаючись у мелодію котрих, ризикуєш не розрізнити слів. А також тих імен, старовинних і повнозвучних, котрі дають тут своїм дітям не через те, що так велить мода, а з любові до тієї повнозвучності. Роксоляна, Дзвенислава, Любомир, Уляна, Маркіян – само в собі вже характер; розкіш звуків…
Скопана земля не чахне і не скніє, хоч я змушую себе не вертати і до неї, боячись зради. День, два, десять і більше. А потім таки приходжу, бо гостро вдаряє в мене жалість: сонце, сухо, вона розламується від спекоти, і кров на її розтрісканих губах обсихає без води. Над вузеньким рівчаком, де біля кринички калабанькою зосталася вода, густо гудуть бджоли. Кажуть, це означає, що довго ще не бути дощу. Одна з прикмет, котрі народила земля. Суха – пересохла, вона, однак, жива, і раптом я, стидаючись своєї сентиментальності, нахиляюся над упертою зеленню і гладжу жовтий цвіт огірків і до безтями радію, що той цвіт зав’язується.
Так усе просто, прадавньо і гарно, я опираюсь ще, але те глинище тонкими зеленими нитками обплутує мене, в’яже, проростає крізь мене – видирається і рятується від мого невтримного бажання убрати і його в камінь і змусити землю до покори. Дивлюсь собі під ноги, де ворушаться і множаться зелені паростки і думаю, що в місті не вільно, гріх дивитись під ноги – місто перепиняє, змушує глянути вгору, спіткнутися поглядом об щось таке несподіване й неочікуване, що готовий просити вибачення за свою неуважність, за те, що раніше не помічав старої дерев’яної, дбайливо вичищеної до жовтизни брами з грубувато-наївною різьбою; або ж тої кованої брами, з величезною мідною ручкою у формі саламандри; або тих віконниць, котрі на чийсь вибагливо-давній смак прикрасили китиці квітів з каменю; або ж атланта, котрий з довершеним спокоєм і неповторною гідністю несе покладений на нього тягар.