Напій у кухлях пахнув яблуками, а на дні кухлів лежали набубнявілі, солодкі родзинки.
Лауреат похитував головою, усміхаючись сам до себе. Литвини й гості втомилися виголошувати тости.
Лауреатові на ймення було Сиґітас.
БІЛА ВІЛА
Нехай ніхто не плаче по мені.
Леся Українка
Уночі прилітав Перелесник, ти спалахувала від подарованого ним вогню і згоряла, щоб відродитись на світанні словом.
Закінчивши свою роботу, художник довго не відважувався поглянути на зроблене збоку, як сторонній, щоб оцінити витвір бодай для самого себе.
Не шкодував, що вибрав саме такий матеріал: медово-жовтий теплий тон якнайкраще в’язався із задумом, м’які лінії, накреслені природою на чутливому тілі грушевого дерева, також стали частиною мислі, і жаль було торкатися чорною фарбою свіжих світлих заглибин, та й він усвідомлював, що помножений на безліч нехай навіть добрих відбитків, дереворит втратить щось від своєї первісної щирості і вартості. Чорно-біле, різкіше й контрастніше розв’язання образу могло бути не таким, як оте майже живе, виконане в дереві.
Хотілося також затримати почуття нерозривного зв’язку із зображенням, не дозволити йому віддалитись, зробитися надміру самостійним, існувати окремо – від цього художник збіднів би, полишений сам на сам із власною буденністю і звичайністю хто знав як довго – аж до нової мислі, до нового спалаху в роботі. Водночас він також радів, що врешті вивільнився від задуму, від ідеї образу, котра досі жила в ньому, настирливо і постійно вимагаючи свого реального, майже фізичного виявлення.
Уночі прилітав Перелесник, і смерть скулювалась і не відважувалась переступити поріг, жахаючись вогню, розбурханого в ній. Вона любила контрасти, і в них найкраще могла накреслитися її думка, – може, тому вона в останні дні життя так прагнула написати про вічність, може, тому серед гір Кавказу їй привиділася пустеля.
– Чи пам’ятаєш, Лесю, – сказала мати, – свою обітницю? Ти ж, здається, намірялась написати щось для того збірника – "Арго".
Вірила чи не вірила мати в те, що її смертельно хвора дочка зможе щось зробити? Вірила – чи просто хотіла заспокоїти і себе, і ії, відвернути думки від того страшного, на що вони тепер у них обох могли бути скеровані; вирватися із тенет безнадії ще хоча б на мить? Леся не могла розмірковувати над тим, вона відповіла:
– Звичайно, мамочко, пам’ятаю, це було навесні, після подорожі до Єгипту, правда ж?
Пустеля родила дивні речі. Жовтий пісок через тисячоліття повертав людям корони царів, рештки стародавніх будов і навіть крихкі папіруси, а мислі, списані на них, були тривкими й вічними, як сама пустеля.
Родився також у пустелі хамсин, рудий, як вогонь, і лихий, як розпач, і безнадія родилась тоді в Єгипті, але й крихта віри в Лесиній душі.
Хтось чорнявий і смутний, як ізольда Білорука, хтось десь далеко у зелених буковинських горах розгортав штемпльовані в Єгипті конверти, і слова обпалювали когось, як рвійний вітер Єгипту…
І на лежачих світить сонце і дивляться зорі, і дорогий пурпур єгипетського заходу видно їм, і эолота пустиня снує свої гарячі полудневі мрії перед їх очима – те все ще не заказано мені…
– Мамо, візьми папір. Хочу спробувати, як би то могло виглядати. А потім, коли встану, – неодмінно напишу драматичну поему.
Мати була готова записувати, а в Лесі перед очима поставав Єгипет, найкраще їй запам’ятались обличчя й краї, бачені в дитинстві, а все-таки Єгипет вона також пам'ятала добре.
… На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море. Се ж у Єгипті жнива починаються…
– Ти записуєш, мамо?
– Але ж ти мовчиш, Лесю, що я маю писати?
– Справді? То я вже говоритиму, слухай.
На передмісті Александрії живе сім’я грецька (еллінська), в той час, коли нова віра взяла вже силу і в свою чергу стала тіснити і гнати тих людей, що держалися давнішньої віри й кохалися в далекій науці.
Теокріт, дуже вчений еллін, не християнин, кохається в давньому писанні, має цілу бібліотеку – збір папірусів. Його діти, син сімнадцяти літ і дочка п’ятнадцяти, теж привчені до давньої науки, вірні давній релігії.