Нехай там усі спроби відтворити голову крилатої Ніки виявились безрезультатними, – це не так уже й важливо; важливішими були самі спроби розшифрувати мислі й задум творця, важливішою була відвага, що дозволяла нащадкам братися до такої справи.
Чому ж не дописати, щоб тим якось озброїти двох дітей серед пустелі?
Я вагалася між двома альтернативами, між двома можливостями, і не знала, на котру з них можу зважитися.
Художник Іван Труш ставав якось особливо делікатний і люб’язний, кінчаючи двогодинні сеанси, але здавався просто-таки немилосердним під час роботи, неначе розпочатий ним портрет мав найвищу в світі вартість. Лесі були знайомі такий стан і таке ставлення до роботи, вона розуміла Труша й анітрохи не гнівалась. Мучила і дуже втомлювала її – крім необхідності просто позувати – власна бездіяльність у ті години, котрі для неї особисто пропадали, правду кажучи, марно – от хіба що могла насолоджуватись спогляданням Труша, глибоко захопленого роботою. Спостерігала за ним у процесі праці і дивувалась: як може працювати під її пильним поглядом, навіть не помічаючи того погляду і маючи в ній тільки модель, тільки поштовх до натхнення. Заздрила Трушеві: сама б так не змогла. Взагалі київська весна була для неї безплідна, бо надміру гамірна, заповнена буденними клопотами: хворіла сестра Оксана, приїздив і знову від’їхав батько, довго й неспокійно вибиралась в дорогу до Гадяча мати, а то знов свята, з отим печеним та смаженим, та вареним, та гостями, яких треба було прийняти, як належиться добрій господині, а яка з неї господиня, коли до куховарства не мастак, от тільки хіба кекс англійський вміє смачно спекти та зготувати добрий крюшон чи пунш. Зрештою, велике товариство й на свята і в будень важко зносити – найчастіше добре себе почувала на самоті, нехай навіть з тим страшним болем, від котрого здавалася сама собі тінню з Дантового пекла, – але ж на самоті їй так добре писалося, натхнення любило також самотину й опівнічну тишу – найкращий час для роботи.
Київська весна того року випала холодна, і Лесі забаглося тепла, все згадувалась по-справжньому й незвично гарна весна в Колодяжному – одна з тих рідких весен, проведених не на чужині. Здавалось, немов з цілого світу прилетіли туди зозулі, і від ритмічного зозулиного невгомоння їй самій було гарно й весело. А ще в Колодяжному чекала на неї рожева кімната з білими меандрами, і одна вельми мила й дорога річ, за якою Леся тужила, де б не була, бо без неї почувала себе як без рук і без пера – її столик до писання. Людина звикає до речей, нічого не вдієш, – а ще коли з речами немало пов’язано: стіл, за яким працюєш, фортепіано… А все-таки ця київська весна не така вже й лиха: акомпонувала ж одній співачці на вечорі, присвяченому Гейне.
Холодно, одначе, – як восени. Труш зладнав собі робітню у будинку Київського міського музею – на ту Олександрівську Лесі доводилось ходити здалека, дорога забирала десь півтори години часу, а Трушеві дарма, його влаштовувало освітлення та ще там щось, відоме й зрозуміле тільки самим малярам, а інше його не обходило. Будинок щойно зведений, зовсім новий, пахло свіжим тиньком і ледь зазначеним початком обжитості, ще бракувало затишку – хотілося розкласти посеред робітні гарне купальське вогнище й погрітися при ньому.
– Панні Лесі холодно? – здогадався врешті запитати Труш. – Коли так, може, на сьогодні вистачить?
– Якщо вам добре працюється, то ще померзну трохи, я терпелива.
Терпелива – мала кілька день тому приступ не з легких, і мусила сама собі дати раду, бо нікому було допомогти, і змушувала себе боротися з пропасницею і з апатією, і повертати себе до життя.
Трушеві, видно, увірвалась нитка роботи, бо він продовжував бесіду: