– Панно Лесю, хвалять ваш реферат. Ви до того вечора багато праці доклали. І добре зробили: Гейне треба було доконче в Києві спом’янути.
– Я вважала це своїм обов’язком, тим більше, що перекладаю досить з нього… Але ж біда з тою нашою київською публікою – так важко щось на певний термін зробити, а ще співців не було, все доводилось нараз вчити. Та, зрештою, чую, що бракує мені хисту організаторського – таки бракує.
– Але ж ні, панна Леся чудовий організатор, вечір гарно пройшов, усі дуже хвалять!
– Ой, годинойко моя, ті вже мені галичани! Вміють вони компліменти незгірше правити!
Труш засміявся:
– То, мабуть, панна Леся якраз з тієї причини має стільки добрих друзів серед галичан?
Правда, стільки друзів. Таких, без котрих годі було б і жити, і працювати. Франко, Павлик – найближчі, звичайно. З Павликом може бути така відверта, як хіба ні з ким іншим, опріч брата, та ще молодшої сестри.
– Друзі панни Косачівни – справжні патріоти своєї землі і рідної літератури, ладні життя за те покласти, аби йшов далі поступ тієї літератури, аби вона здобувала собі належне місце в світі, – уже серйозно говорив Труш. – До речі, про літературу: Гнатюк у листі допитується, чому ви не шлете рукописів своїх до друку?
– Дякую, що переказали, я готую і пам’ятаю, та й мені самій на тім залежить, пане Іване… А от об патріотах: так говорити про Франка й Павлика, значить, надто мало сказати. Бачите, у нас велика біда в тім, що багато людей думають, ніби досить говорити по-українськи, а надто вже писати – і матимеш право називатись патріотом, робітником на рідній ниві – а це ж не так. Поруч з таким патріотизмом часом стоїть обмеженість і нерозуміння наших обов’язків перед народом…
Думала сеї миті про Сергія Мержинського. Про недавній його приїзд до Києва в справах соціал-демократів, про ту напружену діяльність, яку йому доводиться вести, а ніхто не помічає, який то Мержинський втомлений, який хворий. Поїхати б йому з холодного, вогкого Мінська – в Крим, до сонця, і добре б самій вибратися з Києва – чи не на хутір хоча б?.. А й справді, чому б не поїхати на літо в Гадяч, не утекти геть від суєти і взятися до роботи, нехай тоді безліч непочатих задумів перебивають один одного, і нехай приходять думки і кажуть, що хочуть жити на світі, і просяться на папір, – так і треба буде зробити!
Дивилася на свій портрет – дивна якась, аж заволочений зажурою погляд, – що ж, може, так і є, бо не часто вона тепер уміє сміятися безжурним і втішним сміхом, як траплялося перше, у дитинстві. Власне обличчя на полотні, вираз і настрій, затриманий і відтворений художником, були чимось новим і навіть чужим – так, ніби не вона, а хтось інший позував до портрета, хтось схожий на неї, але не вона сама. А може, вона була такою до сеї миті – і тільки щойно стала іншою, а тої іншої ще не помітив, не зрозумів Труш? І котра ж із них справжня? Та, якого бачить сама себе, а чи та, яку змалював Труш? Не мала в собі ані крихти марнославства, ані заздрості до слави інших, скоріше жили в ній аскетизм і суворе терпіння, і готовність самопожертви на вівтар дружби – нехай би навіть та самопожертва нічого не породила – і готовність нести хрест ще важчий, аніж поклала на неї доля (шкодувала колись, що не може людина, як у казці, сама одна прийняти на себе всесвітні лиха і вселюдські болі) – може, хотіла цього затим, щоб виміряти й знати, на що здатна людина, може, для того, аби з гіркотою сказати собі й навіть іншим: бачите, скільки я можу, – а все ж при тому всьому і їй хотілось би знати, що зостанеться від її життя людям у прийдешньому? Нехай би тільки те, що пише. Та нехай і отся її подоба зостанеться, нехай бачать її такою, якою побачив Труш, і нехай ніхто навіть по смерті її не зазирає в щілину на пережите нею життя, не копирсається в нім, бо їй і по смерті буде боляче від чужого необережного дотику. Невже поети, – думала вона не раз, – мусять завжди жити на розпутті великому і віддавати людям на осуд, на поталу не тільки свої думки й роботу, а навіть і своє життя? Сперечалась колись з того приводу з Маковеєм, переконувала його, що кожна людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди. А може, то тільки її власне почуття, і бракує такому міркуванню теоретичного розуму, – але ж і тепер зовсім недавно, на гейнівському вечорі, коли слухала другий реферат – біографічний нарис про Гейне, – обурювало її, що там так багато місця віддано літературній плітці, хіба є яка користь з перемивання й перевертання кісточок померлого поета?
Може, не треба було погоджуватись на портрет, якщо раптом через те малювання з’явився такий смуток? Змусила себе усміхнутись – Труш так делікатно, аж мило, зносив її поганий гумор і задуму: