Він шукав її скрізь, навіть там, де її напевно не могло бути, де ніщо не в’язалося з її іменем, і зовсім не дивувався, що саме в таких випадках приходило прозріння, сказав би навіть – відкриття, але ж щодо себе треба мати відвагу вжити подібного окреслення.
… Космач палахкотів осіннім пожаром і вщерть наповнювався плачем трембіти – ховали стару жінку з гір, несли труну на руках аж із верхів, аби виконати предківський обряд, – тому й несли до космацької церкви, бо нагорі своєї не мали; заводили плакальниці, як осінній вітер, і трембіти трембітали, мовби хто розвивав і розвивав сувій чорної матерії, тоді йому всі голоси мішалися з барвами, а барви набрали розмаїтого звучання, густими контрабасовими тонами громадилися сиві хмари над Космачем, тоненько, як сопілки, видзвонювали жовті й червонаві листочки на деревах, і чорні очі старого Дзвінчука також видавали якийсь звук, однак він не вмів той звук ні з чим порівняти.
– І відтоді всі кажуть, ніби Дзвінчуки забили Довбуша, а то неправда, я вам кажу, що неправда, а мені самому мій дід оповідав, що таки неправда.
– Як же неправда, коли якраз Дзвінчуки?
– Ні. То лиш на нашому обійсті, але не ми. Дзвінчуки не зрадили й не забили, він приходив по зброю, і об тім знали, а не до ніякої Дзвінчучки, то також байка, одне лиш правда – на нашому обійсті старому… Он тут стояла хата; а там потік і камінь – бачите, ось так геть усе й було, він тут проходив – і хтось стрілив, і тут він упав, але ми не зрадили. Самі собі подумайте – коли б ми зрадили… Хтось сказав – ніби так, я кажу – ні, чому ж ви тому комусь вірите, а мені не хочете?
Тепер художник знав: чорні зіниці Дзвінчука родили звук пострілу. Так ось як це виглядало. Дзвінчуки не бажають залишатися навіки в людській пам’яті зрадниками й намагаються створити свою версію загибелі опришка. Дзвінчуки не бажають зватися зрадниками, і яка з легенд правдивіша, якій судилося жити довше (зрештою, можуть залишитися й обидві) – хто його відає? Одне лиш зовсім зрозуміло: людям важко нести на своїм імені пляму; нехай навіть її стирає й змиває праведне життя кількох наступних поколінь, – щось усе одно зостається, і ось чому старий Дзвінчук розповідає кожному свою версію загибелі Довбуша.
– Ви самі поміркуйте, та коли б ми зрадили, хіба росло б щось на цьому полі? Та нічого б у нас не виросло! На Юдиному полі зерно не проросте. Ото вже істинна правда, можете мені, старому повірити!
Стару жінку з верхів у труні понесли назад у гори, щоб там поховати, а трембіти все розгортали та розгортали безконечне чорне полотно, але, може, це була тільки луна, відгомін, а в чорне був убраний Юда, він утирав піт з обличчя й усе копав та копав землю на своєму знеславленому полі, купленому за тридцять срібняків, йому й досі не спадало на думку, що на цьому полі ніколи нічого не вродить, жодна бадилинка не проросте. Леся ж також сказала про це виразно й недвозначно, – художник тільки тепер, після бесіди з Дзвінчуком, до решти осягнув сенс написаного нею.
Художник.
Слухай, Юдо!
Юда.
Чого ти хочеш? Мабуть, і тобі
Забаглося мене тут сповідати!
Я цих сповідників без ліку знаю,
Наслухався… До вчителя іди,
Хто ж краще, ніж він сам, тобі розкаже,
Як все було… Не стій! Іди!
Художник.
Мені
Будь-що потрібно знати: чи, зрадивши,
Ти вірив й далі у його учення?
Юда.
Лиш зрадою мені не дорікай!
Петро учителя зрікався тричі,
Святий, однак, – святий же, а не зрадник.
Художник.
Він сумнівався, і тому відходив,
Але ж вертався, бо верталась віра.
Юда.
Гадаєш ти, що сумнів – це не зрада?
Що повертався він без лицемірства?
Від зради гірше, тричі відступившись,
Вертатись знов з надією на святість!
Художник. Тому, не сумніваючись, ти зрадив, –
Не сумніваючись, не вірячи, спокійно?
Мені здається – ти подумав, Юдо,
Як він помре, то й з ним його всесильність.
І ти убив…
Юда.
Та ні, не я убив!
Художник.
Убив, бо думав: з тим всьому кінець.
А трапилося так, що смерть – його початок.
Він тільки після смерті справді жив,