Смерть возвеличила його навіки.
Убивши, ти возніс його над світом,
Йому безсмертя смертю сотворивши…
А й над самим собою він піднявся,
Коли помер, розп’ятий на хресті.
Ти, зрадивши, таке вчинив для нього,
Чого всі однодумці не зробили…
Юда.
Мовчи! Я не хотів…
Художник. А сам зостався
З безплідним клаптем поля, на якому
Що не посій – дарма. Ти лиш признайся:
Зібрав хоч раз врожай на цьому полі?
Юда.
Облиш. Ти ж бачиш сам – мене здурили,
Мені продали клин землі заклятий.
Художник.
Заклятий клин? Ти сам його закляв
Своєю зрадою…
Він уже бачив те, як міг би передати по-своєму її думки. В уяві вимальовувалася картина: закляте Юдине поле без жодного колоска, і Юдине обличчя, таке ж безнадійно чорне й безплідне, позбавлене сподівань і віри, затавроване обличчя Юди, – хай навіть мізерним було учення, в яке спершу повірив Юда, хай ті слова, слова, що їх промовляв учитель, були не зерном, а половою – та не зрадою встановлюється істина…
Матеріал для роботи він діставав у майстерні художнього інституту, там працював один старий, який напрочуд гарно вмів робити замки й ключі, а також достачав художникам, які займалися дереворитами, усе потрібне для роботи. Більше ніде у місті не можна було дістати такого дерева, чутливого, піддатливого, ніби наперед готового прийняти кожен штрих задуму. Треба було тільки пояснити старому, для чого піде дерево, – а тоді він уже робив більше, аніж це здавалося можливим, і природні лінії укладалися на дереві так, ніби знали бажання художника. Можна було подумати, що старий має таємну змову з якимось божком – господарем грушевих дерев, який постачає його чарівними золотистими дощечками.
Цього разу художник не міг би пояснити старому, чого хоче. Юда – всього лиш Юда, це могла бути ілюстрація до її думок, відкриття з Юдиним полем просто навчило його дошукуватись в усьому довкола сліду її думки, а в написаному нею – особливого змісту. Але ні, навіщо йому Юда?
Художник сидів собі, ніби прийшов на балачку до старого, а той тим часом щось шліфував, стругав, вигладжував, полірував – у цих мудрих руках, великих і грубуватих, дерево здавалося зовсім м’яким, наче воскова табличка, якій він з власної волі надавав будь-якої форми.
– Адам побачив світ у всій його красі й сказав богові: "Господи, я б хотів відтворити зроблене тобою, аби остаточно переконати світ у величі твоїй". Господь усміхнувся в бороду, бо знав, що Адам лукавить. Насправді ж Адам просто боявся, що прекрасне видіння може зникнути, і в дитинячій гордині своїй сподівався, що, відтворене ним, усе стане тривкішим і тривалішим. Господь усміхнувся, але він тоді ще любив Адама й не відмовив йому – нехай бавиться, подумав бог. І дав Адамові фарби, і полотно, і пензель, і сказав: "Працюй". День, і два, і більше трудився Адам, і заздрив богові, що той уже по шістьох днях міг спочити, вдоволений собою, – бо сам Адам не був задоволений тим, що зробив, і оскільки не спадало йому на думку, що то він незугарний передати красу божого світу, то прийшов до єретичного висновку, нібито бог сотворив річ не надто досконалу – і почав на своєму полотні творити світ таким, яким йому самому праглося той світ бачити, – і знову не був вдоволений здійсненим, і знову починав усе спочатку, бо був не богом, а Адамом… Я хочу тим сказати, що якраз від Адама й походять митці, – засміявся старий, розповівши художникові цю байку. Художник дивився на те, що старий тримав у руках. Бог, може, й сотворив річ, назагал не зовсім досконалу, зате в руках у старого було те, що художник хотів понад усе взяти собі, бо той шматок дерева був досконалий.
Навіть тепер, коли довкола стояло місто, я думала про те, що як уже торкнулася цієї справи, то мушу знайти стародавній папірус, бо це вже стало моїм обов’язком. Інакше для чого тоді я тривожила дітей, і привела їх у пустелю, для чого я змусила їх говорити щось там, посеред пустелі? Я повинна знайти папірус і прочитати його, а мале бісеня з’явилося за мною до міста й ходило слід у слід, і тішилося з моєї безпорадності.
Портрет свій побачила Леся ще раз, через рік.
Помер Мержинський. Туга гнала світами шукати десь у якомусь закутку забуття. Змінити обстановку, зустрічатися з людьми, працювати. Все те якось не йшло, абсолютно нічого не хотілося. Тягуча, в’язка й незборима апатія стояла над нею – доводилося змушувати себе до всього, і надумувати собі бажання, яких не відчувала. Часом хотіла аж до різкого, майже фізичного болю тільки одного – нехай би все спочатку, і неправда, ніби його смерть звільнила її від тяжких, надмірних для духу й тіла обов’язків, неправда, що тепер вона має час, і право, і необхідність відпочити й зробити щось для себе, – нічого їй для себе не треба, нехай би все спочатку й без кінця, аби лиш він був, і жив, і щось говорив, і просив її грати, або ж читати, або ж просто тримати його руку в своїй. Водночас розуміла, що смерть порятувала його від муки – не від життя, адже упродовж місяця Мержинський поволі гинув, і та довга й важка агонія була мукою і для оточення.