Потому минали дні – один, і другий, і десятий, – і хоч без бажань і без радості – а таїш жила, і дивувалася, що годна жити і коли б могла, то просила б у нього вибачення за те, що живе, – бо як же могла без нього? Він усе мріяв про подорожі – до моря, або ж у гори – чому-то люди перед смертю завжди говорять про подорож? Далека дорога? Дорога без вороття? А добре б у гори. На зелену Буковину – в край, що давно став для Лесі дорогою мрією. У зелені весняні гори.
Весною її завжди гнітила пропасниця, була вона вірніша од найвірнішого дружини, але весною ж і манило в дорогу – чи то страх перед пропасницею, котра найбільше докучала саме вдома, чи то звичка вже була, народжена вічною необхідністю мандрувати, шукати рятунку для здоров’я, виборювати життя, – а чи то, може, мала таку бродячу натуру? Хіба ж тільки тому рвалася в дорогу, що змушувала її хвороба? Хіба не зривалася б з місця й не вирушала в путь, ведена інстинктом, як перелітний птах, якби була здорова? Інша річ, що подорожі з власної волі й охоти приємніші, миліші – то вже зовсім інша річ.
– Коли б мені здоров’я, то вийшов би з мене другий Пржевальський, бо я маю дуже бродячу натуру, – говорила, жартуючи, але ті жарти ні в кого не викликали усміху. А вона жартувала знову: – В мені помер великий мандрівник і великий музика, що ж, добре, що хоч здогадалася за слово узятися…
Гори манили. Дорога на Буковину з Києва вела через Львів. Зрештою, Львів завжди лежав на всіх її дорогах, куди б не вирушала, – у Варшаву, чи до Відня, а чи у Сан-Ремо.
Паморочна вагонна задуха змінилася на львівському пероні вогким холодом, що проникав в ослаблені легені і викликав кашель. Труш зустрів, відразу перехопив до своїх рук невеликий Лесин багаж; і з вокзалу вирушили до готелю.
– Уявляє панна Леся, я вчора аж тричі виходив до поїзда, чомусь гадав, що ви вже мали приїхати.
– Гарно було б, якби я могла так за трьома наворотами одного дня приїздити!
Сірий смутний Львів і сірувата мряка. Весняна львівська хляпавка – дощ і сніг навперемінно – ніяк не бадьорила, і тільки ненав’язливість Труша і його доброхітливе старання допомогти в усьому радували Лесю. Готель "Централь" гарно обладнаний, але й там їй бракувало тепла. Трушева студія – він також жив у "Централі" – містилась поруч з Лесиною кімнатою, Труш палив у грубці, аби гостя обігрілась трохи, замовив гарячого чаю.
– Напою вас, зігрієтесь, і відразу Львів стане прекрасним, а хляпавка обернеться весняним цвітінням.
Леся охоче пила чай, тримаючи чашку по-дитячому обома долонями, долоні обігрівались, і тонкі бліді пальці виглядали такими ж делікатними, як порцеляна.
Спершу думала пробути у Львові три дні, але третього дня запізнилася на поїзд – і залишилася ще на день. Кожна із тих годин була заповнена зустрічами, бесідами, ходінням до редакції і до знайомих – добре, що Труш допомогав, а коли й міг, то виконував дещо за неї, аби вона не так втомлювалася. Втома, однак, не відходила, і напружені нерви, хоч як намагалась тримати їх у кулаці, видирались, звивались, і боляче ранили і викликали бажання сперечатись – дарма, що розуміла, як важко буде людям розмовляти з нею, хворою. Металася між повною апатією і несподіваною спрагою діяльності, між замкнутістю і експансивністю. Дивувалась, що її запрошують ще побути у Львові – а найбільше намовляв до того Труш, і хотіла вже опинитися серед зелених гір, у теплих Чернівцях, які малювалися їй чомусь дуже затишними і знадливими, ніби там чекав на неї добрий дух, здатний вигоїти біль і подарувати розраду. Львівське готельово-ресторанне життя вирвало її зовсім з берегів за ті недовгі чотири дні.
Рятувала трохи зовнішня витримка, уміння не докучати іншим, володіти собою, надто при чужих, – і через те мало хто розумів, як важко їй владнувати літературні й громадські справи. Залишила Ганкевичу кілька рукописів товаришів з України – це були брошури, злагоджені й підготовлені до друку соціал-демократами: "Маніфест Комуністичної партії" та Дікштейнова "Хто з чого жиє". Помимо свого особистого переконання в необхідності якнайскоріше видати ці брошури, відчувала свій святий обов’язок перед пам’яттю Мержинського – здавалося їй, що зосталася жити також і для того, щоб продовжити роботу свого учителя і друга.