Ганкевич, правда, не здавався людиною надто надійною. Публіцистика цього пана-радикала не раз викликала в неї заперечення, бо Ганкевич, лідер галицької української соціал-демократичної партії, був на віддалі від справді прогресивних ідей, але треба було користуватися кожною можливістю розповсюдження нелегальної літератури, і Леся наполегливо просила його писати пізніше про все їй до Чернівців, наполягала, аби підрахував, скільки коштуватиме видання, визначив, що може бути видане на галицькі кошти, а що потребуватиме наддніпрянських. Вела в тій справі поважну розмову із Франком, хоча бачилися вони того разу недовго.
Звірятися у своїх особистих клопотах не вміла нікому, не скаржилася – і та нерозділена туга здавалася ще важчою. Але не хотіла нічого легкого, не хотіла втрачати навіть болю, збуваючи його буденними словами, вимовленими в звичайній розмові. Коли все зривалось і закипало віршами, ставало вже не тільки їй належним, – тоді не боялась ані слів, ані вибуху почуттів, не з’являвся у ту мить навіть сумнів у власному таланті, не мучив звичний у інші години жаль, що живе рослиною, що ніби немає з неї користі ані людям, ані собі, не думала: нехай би моя охота до життя та дрібка таланту була подарована долею комусь іншому – ні, стократ ні, – бо тоді почувала себе найдужчою в світі.
Одного з тих мокрих, захляпаних, не по-квітневому холодних днів зайшла до редакції "Літературио-наукового вісника". Довідалася, що її переклади з Гейне ніде не затратились і не згубились, але, перш ніж побачити світ окремим виданням, будуть опубліковані у "Віснику" – там вони поки що й знаходяться.
У редакції "Вісника" вічна-віч стрілася сама з собою. Знову мала перед очима той портрет, мальований у Києві, – і хоча писала матері: не знаю чому, але воно чомусь смішкувато-таки на се дивитись, – у першу мить не мала бажання сміятись. Портрет той був чимось уже їй зовсім не належним, він стосувався не так нинішнього дня й не так того минулого, коли малював її художник, – портрет був ніби з прийдешнього, з того, що зостанеться поза нею незалежно від її бажання і волі.
Така роздвоєна, розділена, пошарпана й знервована зустрілася тоді з Павликом. Михайло Павлик був людиною, якої не боялась. Франко був для неї насамперед учителем, великим метром, і нехай відважувалась говорити метрові те, що думає, і ризикувала критикувати метра – таку вже мала натуру, – коли б навіть сам господь бог зробив щось не так, як від нього сподівалась, то і йому сказала б, що думає, – однак Франкові не вміла чи не зважилася звіритися так, як Павликові:
– Ви, може, дивуєтесь, берете мені за зле мою млявість чи байдужість – то все не так, я не байдужа, мене цікавить все, що повинно цікавити… Дуже вас прошу, не кажіть того нікому з львів’ян. У Львові дехто любить, здається, займатися чужими приватними справами, а я до того не хочу нікого допустити. В мене трапилася страшна трагедія, півроку морального пекла, а тепер – істерія, анемія, та ще новий дарунок щедрої природи – якийсь катар у грудях. Хочу поїхати високо в гори, втекти від лиха… Не майте мені за зле…
Пав лик мав охоту пожаліти її, як малу, збіджену, втомлену дівчинку, але вона не любила жалощів, вона навіть скаржилась аж ніби якось через силу, ніби відвертість була для неї не можливістю полегшити свою біду, розділити її хоч трохи, а навпаки: тією сповіддю вона ніби подвоювала свою тугу. Bin потішив, як умів, вишукував слова:
– Але ж ні, панно Лесю, не беру вам нічого за зле, я хотів би зрозуміти, допомогти, розрадити. Ви надто легко готові йти на самопожертву задля товариша, задля близької людини – хіба ж не було так з вами тоді в Софії, коли прийшло лихо в родину вашого дядька? Чекайте, чекайте, послухайте мене хоч хвильку! При вас кожен почувається й сам сильнішим, кращим, але чи маєте ви право дарувати себе одній людині, нехай навіть кільком людям, коли ваш талант належить цілому народові, панно Лесю? То не пусті слова – я справді захоплююся і вашим розумом, і ерудицією, і талантом.
Павлик не перший говорив, що люди при ній стають кращими й сильнішими, – але ж такому важко повірити, то був би надто щасливий дар!
– Не ідеалізуйте мене, прошу вас, дорогий друже, не ідеалізуйте, я сього так боюсь – аби потому не впасти з п’єдесталу!
Він бачив коня, зовсім незвичайного, дивовижного коня, кінь летів у повітрі, підтримуваний у польоті фантастичною силою – ба ні, той кінь був крилатий, крила мав дужі, і нервова розумна сила відчувалася в крилах, політ мав напевно якусь затаєну мету, ще не зовсім йому зрозумілу.