– Готуєте для когось це дерево?
– Подобається? Гарне?
– Мені воно потрібне. Я вас прошу. Я заплачу, не в борг – я зараз заплачу, скільки скажете.
Дерево потрібне буде йому тої ж миті, він уже відчував його в роботі.
– Гм, – сказав старий. – Розумію… Адам має охоту удосконалити світ божий.
– Ні. Адам має охоту вгадати таємницю світу божого.
– Бери, Адаме, бався, – сказав старий. Досконале дерево належало йому. Тримав його в руках – маленький квадратик грушевого дерева, за яким угадувалося прожите життя – корінь, дощ, зелене листя, кожухувата кора, довгастий жовтий плід, гостре лезо ножа, руки старого чоловіка. Дерево мало стати основою його задуму. Дерево підказувало Думку.
Ритм вірша в’язався із ритмом таємниці, записаної на дереві. Але який то мав бути вірш?
Як ранило мене моє життя. Не так – щось інше. Пластичніше і водночас різкіше. Як ранило мене моє життя?
Бісеня було смутне. Підібгавши поли чудного каптана, бігло за мною:
– Зажди, що ти все ходиш та ходиш тими вулицями? Коли б ти знала, як мене втомило твоє місто, мені бракує мого піску – і що ти бачиш доброго у цьому тісному плетиві каменю? Зажди, слово честі, я маю щось тобі сказати, я знаю, де той папірус – за малий шматок хліба я покажу тобі, де заховано папірус!
Сівши на зелену паркову лавку, я примостила бісеня собі на коліна. Воно виглядало змученим і голодним, я дала йому шматок хліба. Хліб був черствий, я розділила кусень навпіл. Ми споживали хліб – не їли, а таки споживали – і було в тому щось від священного ритуалу, так, ніби ми обоє вирощували той хліб, і зрошували його, і благали сонце змилостивитися й не спалити врожаю – а потому вогнем обпікали той хліб і чудувалися обоє прекрасному диву, названому хлібом, перш ніж зважилися призволитись до його смаку.
Смутно приглядалися круглі зелені очиці бісівської дитини до світу, котрий був такий звичний, і рідний, і невід’ємний від мене. Приречене вийти з пустелі услід за мною, бісеня, мабуть, тужило за жовтим піщаним пеклом, за вітром і смерчем, воно, мабуть, хотіло перекотиполем перекотитися уздовж того безмежжя – а було змушене сидіти поруч зі мною і спокушати мене до того, аби я знову згадала про двох дітей – коли ж бо тут, у місті, все виглядало значно простіше, і вже почала віддалятися від мене трагедія дітей, полишених мною серед пустелі, навіть муки сумління не тривожили мене, хоч то я викликала життя в пустелі і там залишила дітей напризволяще. Я думала: чи не забуло тут, у місті, моє маленьке бісеня, де треба шукати старого папіруса? Не дивно було б! Стільки сотень літ минуло, ще й не таке забулося, цілі цивілізації випали з пам’яті людства, колосальні шматки історії – чого ж вимагати від маленького бідного біса? Набубнявівши ніжністю і ласкою до цієї чудної істоти, я боялась навіть ворухнутися, аби не зрушити задуми, в котру несподівано пірнуло бісеня.
Проходили повз нас люди, перекидалися словами, а ті слова падали на землю разом з листям – насувалася осінь, бісеня розгладжувало на коліні сухий листок, він шарудів, як старий папірус, – дзеленькотіли десь за спиною й за деревами трамваї, там же виблискували оголені, як нерви, трамвайні рейки, бісеня старанно й побожно дожовувало останні крихти хліба – і тоді поруч з нами сіли двоє дітей, і дівчина вийняла з великого портфеля – з такими ходять лікарі і студенти – старий папірус. Я стерпла, закам’яніла.
Дівчина.
Поглянь, що я знайшла.
Хлопець.
Старовина якась, здається, правда?
Дівчина.
Папірус це. Крихкий, немов зів’яле листя.
Боюся доторкнутись, щоб не знищить.
Хлопець.
Ага… За хвилю підемо, сестричко.
Сьогодні маю всяких справ чимало.
Дівчина.
Чекай, чекай! Ти чув, що я сказала?
Це ж папірус! Лежав тихенько у піску заритий.
Хіба ж не дивина: у нас – папірус?
Немов для мене хтось навмисне полишив,
Немов мені хтось написав на ньому
Таємне щось…
Хлопець. Дурниця. Хіба ти можеш теє прочитати?
Дівчина.
У тім же й лихо, що не можу!
З якого не візьмусь кінця – нічого
Порадити собі не вдатна з тим посланням.
Потрібно ключ знайти, розшифрувати…
Прочитано ж халдейські письмена,
Етрусків навіть написи розкрито!