Атланти й каріатиди – не пригадую, чи десь іще бачила їх стільки, як у моєму місті, їхні тіла, обличчя, характери, м’язи, прикриті складками одягу або ж напружено оголені і – не шукайте в кожному з цих кам’яних людей найвищої мистецької вартості, не в тім річ; річ у тому, що все це уже невід’ємне від міста, як невід’ємна від нього звичка хапатися зразу за все нове у способі оздоблення, воно часом не має смаку, тільки тут, у цьому місті, комусь може спасти на думку продавати грубо вирізані дерев’яні грибочки під каплицею Боїмів чи почепити бездарну мазанину на стіні старовинного будинку. І жодне інше місто не може бути таким захланним, аж спраглим перебільшень у всьому – але ж те зайве потому стирається, набирає потрібної барви, те, що разило яскравістю, трохи блякне, делікатнішає, а те, що було надто блідим, наливається густим, соковитим відтінком – і вже встановлюється потрібна рівновага.
Я пам’ятаю сивого чоловіка, він ходив у моєму дитинстві з довжелезною палицею. На кінці її блимав газовий пальничок, від того блимкотливого світелка запалювалися усі газові ліхтарі, один по одному уздовж вулиці, я йшла слідом за тим чоловіком, слідом за спалахом не надто яскравого світла, вулиця була таємнича, напівтемна, напівосвітлена, а ще туманилося – нікуди було заховатися від таємничості, ліхтарі вели мене уздовж міста, все далі й далі від першого світлячка, я йшла, як за мелодією чарівної сопілки – невже не залишилось сліду, того відбитку зачарованої дитини на обличчі мого міста? І хіба не блимають ті світлячки у ліхтарях і досі?
За світлячками можна було йти аж на замістя, туди, де починалася земля і, може, то вона зваблювала мене і змушувала йти все далі?
І раптом у мозку, поволеньки, але уперто вирізьблюється думка: а що, коли земля здатна говорити навіть крізь каміння? А що, коли й так почерез каміння вона віддавна говорить до мене і голос її змішався з голосом каменю, з голосом мого міста?
Міста ж стоять на землі, на землі, і як би високо не рвалися вони, як би хоробро не зрікалися долу, видираючись угору, вище, майже безнадійно високо вгору, аби не чути того незборимого заклику, – міста все одно стоять на землі. І, може, коріння старих міст, ще живе, снується під землею, як корінь дерева. І, може, тому вдається їй відштовхувати й притягати водночас? Хто знає.
КАМІННИЙ ГОСПОДАР
Поміж мною і нашвидкуруч збитою з рудих неструганих дощок трибуною – довжелезне й витоптане зелене поле, і чоловік, який стоїть на трибуні, тримаючи в руках мікрофон, щось вигукує, надсадно кричить, але я не чую ані слова, і все це тому, що між нами хтось розгорнув таку нескінченну зелену площину, а ще також тому, що мікрофон, який він тримав у руці, нікуди не увімкнений, шнур провисає, тягнеться і скручується довжелезною чорною змією, може, навіть сичить, як змія, і хоч я розумію, що той чоловік не може сичати, усе ж чомусь думаю, нібито його голос – оте безглузде сичання, і в зеленому просторі більше нікого нема – тільки я і той чоловік, котрий стоїть за трибуною і тримає мікрофон, хоча тримати його немає ніякого сенсу, бо однаково нічого не чутно.
Тричі посеред ночі я прокидалась від важкого кошмарного сну, і, прокинувшись, одразу забувала, що ж мені снилось, але за мить усе починалося спочатку – все той же кошмарний сон. Він повторювався, і я знала, що це одне й те ж видіння, але, прокинувшись, не могла нічого згадати.
Тиха, маленька вуличка, наче вузьке джерело, що несподівано розливається великим озером, веде до площі. За площею – парк, вологий, темний, звідки завше напливає туман; він пахне магноліями, торішньою травою, осіннім криком ув'язнених в озерці лебедів, яким не судилося ніколи й нікуди летіти, наприкінці осені вони раптом зникли – наче й не існували досі; туман і вулиця забарвлені ще безліччю інших запахів, їх можна розрізняти, як звуки в акорді, і вони теж можуть бути голосними, упертими, є такі, що не зникають ні в яку пору року, але є й мимолітні, лякливі, легко згасають, замовкають, вони делікатні й неповторні, і поміж тим усім, наче спогад, озивається запах дрібненької, крихітної й незначної квітки – матіоли, а в запаху її – безліч відтінків, складна гама барв і звуків. Понад вулицею звисають ліхтарі; вулицю вколисують ліхтарі, вони погойдуються потихеньку, а мимо них сіється дощ, пелехато спадають сніжинки, ллється світло місяця – і вулиця спить, а в ній, як у колисці, дрімають машини; одного разу спинилася тут на ночівлю дуже стара, чудернацька й лагідна машина, котра наче прибула здалеку, з допотопних тридцятих чи й двадцятих років; цей горбатий смішний лімузин по-старечому постогнував і погоджувався на те, щоб під його відхиленим брезентовим верхом товклися діти на давно витертих сидіннях, обмацуючи кожне реберце машини, витягаючи на поверхню кожнісіньку жилочку, здавалося, ось-ось вона розсиплеться, зламаються сухі суглоби, що так-сяк останніми зусиллями утримують вкупі все нетривке, зужите, смішне й непотрібне водночас у її тілі, однак вона те витримувала, а діти щосили натискали на чорний клаксон, він стогнав, скрикував, і за голосним криком діти не чули нічого з того, що могла б їм розказати стара машина, котра нагадувала трохи допотопного мамонта, не знати чого виведеного на вулицю з природничого музею.