Читала колись – ох, та се давно вже й було! – про вілу в Старицького: віла живе в горах. Подібна до нашої русалки чи й мавки. Тільки віла сербська більш доброчинна, ніж злочинна. Вона дуже гарна, має чудовий голос, жартує часом з юнаками, а більше піклується про них і про Сербію… Віла й мавка – чи не мають вони й справді чогось спільного, чи не рідні вони сестри? Та мавка зеленокоса з волинських лісів і войовнича віла з гір – обидва здатні на самопожертву в ім’я побратимства – а чи й сама Леся не така? Бо чи могла б інакше зрозуміти тих обох?
Але то не тепер. Таке знаття прийде пізніше. Тепер вона ще не відає навіть, на що здатна і що зробити може, її, як завжди, терзає думка, що не встигне скінчити хоч половини того, що має на мислі.
І все-таки я наново шукаю старого папірусу, там мусить бути щось, до мене звернене. Маленьке бісеня притихло, присмирніло, воно втомилось, я посадила його до себе на плече, і тільки я одна його бачу, і відчуваю на плечі тягар, але позбутися його не можу – і не хочу.
Шукаю старого папірусу, хоч знаю вже тепер напевно, і не сумніваюсь, і не стидаюсь свого безсилля – не зможу дописати, і не лише тому, що не маю влади над словом і не маю мудрості такої, як вона: щоб дописати, додумати і те зробити, що комусь перешкодила довершити смерть, – треба дивитись на світ очима тієї людини. Треба нею стати, – а це неможливо. Задум належав не мені – і одне-єдине рішення, єдине розв’язання було б правильним – те, котре знала вона і котрого не встигла сказати.
Розумію вже, чому Ніка Самофракійська зосталася такою, як її знайшли.
Дописувати за когось неможливо, як неможливо дожити чуже життя.
Дорога до Сан-Ремо – і знову, як весною, Львів.
І знову невдоволена собою, бо дозволила настроєві запанувати над холодним раціоналізмом, дозволила собі відверті і запальні розмови. Чи то щось було в тому львівському кліматі, що зневолювало її до вибуху й суперечок? Заходила до Кривинюка – свого доброго приятеля й майбутнього чоловіка молодшої сестри Лілі – той мало змінився, відколи бачила його в Києві, хіба що схуд. Але з усього видно було, що живе в скрутних умовах – поганенька кімнатка, і не надто нове вбрання, і не надто багата вечеря.
Кривинюк звідався, що найвигідніший поїзд до Відня відходить зранку, – тож Леся надумала побути день у Львові, щоб перепочити, – а з того нічого не вийшло, бо замість перепочинку мало не цілий вечір сперечалася з Трушем і Ганкевичем – і все з приводу Франка.
– О, пане Миколо, – сказала Ганкевичу в першу ж хвилину зустрічі. – Аби ви тільки знали, яку я мала охоту вилаяти вас ще навесні, так ви мені з тими брошурами зле зробили! Та такі затримки відбивають у багатьох товаришів охоту працювати, невже се не можна зрозуміти? Я вже навіть шкодувала, що поклалася на вас у цій справі.
Ганкевич знаходив для себе виправдання – кошти, затримки в друкарні, коректура.
– Вибачте, панно Лесю, що так трапилось, але ж не кожен з нас тут має стільки енергії і стільки завзяття, як, скажімо, пан Франко!
– Франко! Часом мені здається, що, коли б можна було, на Франка поклали б ще більше клопотів і праці, так ніби він сам один мусить виводити Галичину до світла!
– Ви нас трохи ображаєте, панно Лесю, бо…
– Нехай я перебільшила в запалі, я розумію, але ж то наше лихо, що життя від однієї людини вимагає стільки цнот заразом!
Труш став на бік Ганкевича:
– Гадаю, що то не біда, а наше щастя, той Франків універсалізм, ми повинні радіти, що маємо такий колосальний талант, що в одній особі поєднується белетрист, поет, науковець…
– Допоможу вам порахувати, – спалахнула Леся, – і практик, і публіцист! Таж долю нашого живого письменника-борця можна зрівняти з долею Mädchen für alles, і скільки б він у собі не містив, скільки не тягнув, ніхто йому не скаже: годі, відпочинь, я перейму!
– А для чого переймати, коли, одначе, ніхто краще од Франка не зробить його роботи! Зрештою, кожен має своє коло щоденних громадських обов’язків.
– Жартуєте, пане Ганкевич! Ніхто не напише краще буденної газетної замітки, не дасть якогось опису господарської вистави? Невже ви не бачите за тими описами скручених голів справді поетичних і глибоких задумів? Чи не розумієте, що та повсякденна Франкова газетна робота відбивається погано на його літературній діяльності?