– Перепрошую, панно Лесю, але то вже чистий літератський аристократизм! Невідомо, яку б вартість мали ті "скручені голови", за котрими ви так уболіваєте, – а робота газетна має свій незагайний відгук у житті суспільності.
– Як собі хочете, пане Труш, але для мене "Зів’яле листя" має більшу вагу і значення, аніж усі його газетні замітки!
Тепер уже Труш і Ганкевич аж ніби забули, що розмовляють з гостем – та ще й з жінкою.
– Ви робите препогану послугу Франкові, боронячи його не знати від чого! Він би мав чутися ображеним такою обороною, бо ви применшуєте заслуги Франка перед народом.
Леся нервувалась, підносила до уст хустинку, аби притишити раптовий кашель, на блідих щоках спалахнув рум’янець, і вона все тулила до щоки холодну долоню, ніби хотіла змусити себе заспокоїтись. Але не могла. Згадала, як колись давно, ще в Колодяжному, Франко переказав їй план однієї драми – план здався їй дуже цікавим, оригінальним, але потім, побачивши елементи того плану у "Кам’яній душі", сказала Франкові:
– Дорогий метр, а знаєте, я від вашого задуму сподівалася більшого.
Франко, і сам не радий до кінця із зробленого, відповів:
– Що ж пораджу, се правда, довелося скрутити планові голову – б стільки причин, від мене зовсім не залежних: умови моєї роботи, умови мого життя, умови нашої сцени – чи можу я на те вплинути, змінити, панно Лесю?
Їй бачилися ті бідні "скручені голови", і вона вже зовсім розгнівано кинула Трушеві:
– А коли б так вас, митця, примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та хліба насущного, а пейзажам голови скрутити?
– Але ж то зовсім що іншого! – образився художник.
– А вам, пане Ганкевич, якби казали плаЦи для мітингу замітати, скрутивши голови вашим промовам?
– Що ж, якби треба…
– Мені було б вас дуже шкода!
– То се, значить, ви нарікаєте на практичну роботу Франка?
– Так, так! Жалую! За тою практичною роботою міг би загинути літературний талант, коли б не був таким сильним, надлюдськи потужним, як у Івана Франка!
– А я таки думаю, що такий писатель, як Франко, ніколи не скаржиться на замітання плаців, – сказав Труш, – бо знає, що тим він готує путь іншим, може, й більшим талантам, що, напевно, розів’ються при ліпших умовах…
– Хотіла б я дожити до тих ліпших умов. Коли б хоч так!
– Панно Лесю, прошу вас дуже, заспокойтеся, не можна так близько брати до серця… – Труш хотів якось припинити вже ту суперечку, та Леся не згодилася.
– Як не будемо брати таких справ до серця, то можемо занапастити літературу нашу, звести весь літературний розвій до газетної справи!
– Але ж і Геркулес чистив стайні! І то честь для громадянина – замести плац для народу, для звичайної навіть публіки! Певно, кожен має свої переконання, і коли панна Леся бажає займатися тільки чистою літературою, а не замітати плаци, то має на те право – панна Леся насамперед жінка…
Мусила б узяти все на жарт – тоді б не скінчилася та суперечка так важко для неї. Але забракло почуття гумору в той мент, бо все було надто болючим, надто поважним. Аж задушно їй зробилося, мало не до млості, хоч було в кімнаті не надто тепло. Ганкевич і Труш вибачились і знову просили не брати всього так близько до серця – чей же на те не дозволяє панні Лесі здоров’я, але хіба щось могло допомогти? Уже не знала, хто має рацію, хоч ніби й не почувала себе ображеною чи "побитою по всіх пунктах" у суперечці. І все-таки… Хто має рацію? Ні, її робота – не "чиста література", ні, і нехай вона не так часто пише те, що "треба", – але ж усе, що вона пише, то таки потрібне, потрібне, нехай не підступає сумнів, бо інакше – навіщо бореться за життя, чи не для того, щоб писати? Що ж, нехай вона ніколи вмисне, з виразним наміром, не віршувала, нехай ніколи не кликала вірші до себе – але ж вони самі йшли на думку, а думка була розтривожена не тільки особистим болем чи почуттям, думку тривожило все людське, все живе.
Ані Ганкевич, ані Труш не здогадувались, що потім вона проплакала півночі після тієї розмови – вона, котра не плакала часом і в найважчі хвилини життя. Все марилися їй оті "скручені голови", і вона думала, що Франко повинен би її зрозуміти, і її слова, і сльози, бо ж не був він аж такий невразливий до тих "скручених голів" – хоча, хай би краще був таким, яким уявляли його собі Лесині співбесідники!