– Я цього не хотіла! Я про це навіть не думала.... – спробувала вона щось пояснити діду Пилипку.
– Знаю, знаю! Ну, що ж, щасливого повернення до Королівства! Запросите колись мене в гості!
– Добре! – засміялась Олімпія й побігла до себе на вулицю Бузкову. Поважній людині така прудка особа видалась би підозрілою. Так можна поспішати лише до Королівства.
Здавалось, що воно знаходиться наприкінці вулиці. На жаль, ні. Однак це не вельми засмучувало маму Люцини. Вона сама зараз була схожа на Королівство своєю усмішкою.
У квартирі вона спершу побігла до столу з малюнком. Як слід було сподіватися, будинок зник, і папір сяяв білизною.
– Ну, звісно! – задоволено сказала Олімпія.
Невідомо тільки, чи задоволеним зостанеться домовичок Спрячик, коли повернеться з відпустки. Про нього Олімпія не знала, а то б запропонувала йому іншу посаду, як довгомуду Лукашеві.
Зрештою, на світі чимало порядних людей мріє мати у власній господі домовика. Попит навіть перевищує пропозицію. Можливо, Спрячик ще десь вигулькне в цій історії.
Олімпія трохи постояла над папером, але більше не отримала вогняного послання. Може, воно їй привиділось?
– Ні, треба випити кави! – сказала вона.
Кава дуже допомагає, коли треба щось обміркувати. І навіть тоді, коли не треба. Щоправда, після кави Олімпія частенько забувала поїсти. Вона ще подумала, що, можливо, це її остання кава в Серединному світі, й трохи засмутилась. Тут вона бувала щасливою. Людина може відчувати щастя де завгодно, навіть у Імперії. А потім вернулась знову до вітальні, зняла зі стіни картину, на якій був зображений осінній пейзаж, від нього віяло водночас радістю і смутком, як у тому вірші:
Під картиною, яку ніхто не здогадався б зняти, висів ключик. Олімпія відчинила ним шафу з книжками. Вона рідко туди заглядала. Люцина щораз пізніше лягала спати, вважаючи себе дорослою, а при ній відчиняти шафу Олімпія не сміла. Вона запхала руку за книжки й витягла великий жовтий конверт. У таких люди тримають документи, щоб не губились. Жінка вийняла з конверта кільканадцять фотографій, по одній на кожен рік. Кожного разу, коли вона їх розглядала, то починала плакати, але сьогодні стрималась, хоч і защипало в очах. Вона поклала фотокартки до кишені легенької куртки, що надавалася до подорожей, під час яких доводиться вставати дуже рано, коли прохолодно, а буває, паде дощ.
– Я повертаюсь, – сказала Олімпія гномикам, що мешкали в шафі. – Подбайте про себе і про книжки. Якщо щось трапиться, дійте на власний розсуд.
У відповідь вона почула шарудіння, а потім тонесенький голосок перепитав:
– На наш розсуд?
– Так. Не мені вам радити, що робити.
Книжкові гномики дуже не люблять, коли їм не дають можливості зробити вибір. Вони переконані, що знають найліпше, як їм учинити. Власне, книжкові гноми є родичами гномів підземних, котрі стережуть золото, срібло та інші скарби, до яких люди вельми ласі, хоча від них не мають щастя, а швидше сльози. Отож, підземні гноми стережуть багатства від жадібних людей, і книжкові, по суті, роблять те саме. Це вони наполягли, щоб книги з Королівства були під замком. Олімпії не дуже подобалось таке рішення, але впертість гномів не йде в жодне порівняння з людською.
Вона знову зачинила шафу й підійшла до вікна. Дім, у якому не було її доньки, наче втратив пам'ять, і міг тепер зникнути, як дім Повелителя. Вона глянула на зап'ясток й побачила, що ледь помітний слід від пальців Повелителя темних сил щезнув навіки.
Наскільки це було важливо, знала тільки вона й Старі, які зберуться вночі, щоб вирішити долю Королівства. Як це важливо, Люцина не знала, але тепер могла дізнатись, бо тієї миті, коли мама стала біля вікна, вона розплющила очі, вперше, відколи потрапила до Королівства. Усі загадки мали своє розв'язання в квартирі на вулиці Кульбабовій.
19
А в Королівстві була вже ніч. Величезний місяць притягував до себе тигрицю, яка лежала в садку на траві. Випала роса, але вже встигла висохнути від гарячого подиху Іляни. Місяць завжди викликає неспокій у людей та звірів, хоча від них дуже далеко. Тигриця знала, які люди необачні й необережні. Вона сама такою стала, живучи з ними. Тигр повинен бути весь час насторожі, щоб не потрапити в клітку, і мусить триматись подалі від вогню. О, в Імперії вона мала час усе обміркувати! Тигриця від самої згадки про ті дні лютувала. Але зараз вона не сміла подати голос. Крутиголовці почують і принесуть вогонь у своїх гвинтівках, щоб змусити їх скоритись. Тигрисик теж був збуджений і не знав, куди себе приткнути. Іляна підняла голову, коли на ґанок вийшли Онисьо, Марко і принц. Онисьо ласкаво мовив до неї: