– Можна я зателефоную мамі? – спитала дівчинка.
– Не знаю, – розгубився Мортіус.
Тигриця зашипіла і затулила собою чорний апарат. Очі сердито заблищали.
– Що з нею? – позадкувала Люцина.
– Мама не дозволяє, – пояснив Тигрисик. – Можуть підслухати крутиголовці.
Мортіус ляснув себе по лобі:
– Ну, звісно! У нас частенько підслуховують чужі телефонні розмови.
– Навіщо? – здивувалась Соня.
– Щоб роздобути потрібну інформацію, – сказав Мортіус. – Ліпше пошукати автомат на вулиці, але Онисьо просив не виходити. Зрештою, невідомо, яка зараз година в Серединному світі...
– Мамі можна дзвонити і вдень, і вночі, – зауважила Люцина. – Доведеться чекати ранку. Я все розумію.
Соня зітхнула:
– Нас так багато. Я довго спілкувалась лише з привидами. Вони, зрештою, непогані хлопці, хоча й ненадійні. Ну, ще в містечку в мене кидали камінцями і кричали услід всякі дурниці...
– Чому? – здивувалась Люцина.
– Я завжди була дивна, не така, як усі. Носила мишей на голові, бо вони теж були не такі, і їх легко могли скривдити. Коли наїжджали крутиголовські бандити, я ховалась до потаємної кімнати, щоб із ними не розмовляти.
– З ними нема про що розмовляти! – вигукнув Мортіус. – Я б не вів з ними жодних переговорів. Треба гнати їх із Граничного світу і з Королівства. Вони не варті навіть твого мізинця, Соню! Ми ще їх розіб'ємо вщент!
– Що таке розбивати вщент, таточку?
– Битись із ними.
– Але ж не можна битись, ти сам казав!
Тигриця не могла стримати обурення. Все-таки виховання тигрів не таке, як виховання дітей. Люди спочатку б'ють своїх дітей, не всі, звичайно, а потім кажуть їм, що битися – погано.
Мортіус почервонів:
– Ну, як тобі пояснити...
І тут його виручила Соня:
– Бачиш, Тигрисику, якби тебе хтось вдарив, то Мортіус мусив би за тебе заступитись.
– Як заступитись?
– Кігтями й зубами! – виголосила Соня. – Так, як я заступилась би за кольорових мишей!
Мортіус лише зітхнув. Тигр, котрий живе поміж людей, мусить стримувати свій гнів, бо за це карають дуже жорстоко. Хай краще він вже буде боягузом, аніж загине від кулі. Люцина, що мовчала досі, поважно мовила:
– Треба діяти відповідно до обставин, щоб ті не виступили проти нас. Так казала моя бабця..
– Так-так, – підхопив Мортіус, – є час сидіти тихо, а є час кричати і воювати. Скажімо, я не вмію фехтувати і стріляв лише в тирі, але слово – це теж непогана зброя. Скільки революцій відбулося завдяки чиємусь красномовству, хоч не завжди ті революції виходили на добре. Одне знаю: нас уб'ють, якщо ми не будемо діяти.
Тигриця повернулась, а повертатись вона мусила дуже повільно, щоб не розтовкти меблі й когось не придушити, і вийшла. Вона не розуміла ні цих нових людей, ні інших, з якими провела ціле життя. Люди надто багато розмовляють про небезпеку, але нічого не роблять, аби її уникнути. Яка нісенітниця – вважати слово зброєю! Голос тигра, звичайно, може налякати кого завгодно, але не людину, що полює на цього тигра. Тих бідних звірів у Імперії тримали в клітках задля того, аби вбити на полюванні. Її ж приберігали для самого імператора.
Іляна довго ходила по садку, і кожен раз песик Серденько, який перевіряв територію, мусив ховатись. Не тому, що він боявся, але щоб знервована тигриця ненароком не наступила на нього. Бо, як на сторожового пса, Серденько був трохи замалий, та й не тієї породи: шкурка лиса, хвіст бубликом, вузенький писочок – отакий був Серденько. Дуже симпатичний і ласкавий на вдачу. Він лише зрідка дозволяв собі розважитись із іншими псами, а цієї ночі ні на хвилину не покидав подвір'я. Тепер у господі Онися кипіло життя і могло ненароком вилитися через край. Песик ще не знав, що йому більше до вподоби: тиша і спокій, поважні бесіди з господарем, а чи те товариство, від якого йшло безліч незнайомих, цікавих запахів. Нарешті Серденько сів коло хвіртки й задивився на місяць. Іноді йому вдавалось щось почути, і Серденько тихенько скавулів. Тоді приходив господар, гладив його по шовковистій голові й казав:
– Може, ми перекусили б трохи?
І забирав песика до хати. Серденько цінував делікатність господаря, бо його надто палка розмова з місяцем могла б розбудити сусідських дітей.
Зараз було ніби тихо, але чутливі вушка Серденька могли вловити те, що було якесь не таке.
20
Люцина не знала, куди подіти цю довгу ніч. І ніч теж не знала, куди їй подітися: заглядала у вікна, шаруділа під підлогою, вилизувала теплим язиком на ганку молоко в мисочці. Мортіус працював на кухні, закреслюючи раніше написане. Соня скрутилась калачиком у затишному кріслі й непомітно для себе заснула.