– Усе. Вона вирушила.
– Хто? – не второпала Гортензія. – Куди?
– Олімпія. До Королівства.
Очі їй затуманились, голова схилилась набік. Стара ще встигла вимовити дивні слова:
– Я не спалила жодної книжки. Справжні книги не можна знищити.
І відійшла туди, звідки ніхто не повертається.
Олімпія зависла разом із балконом, не насмілюючись ступити ногою в невідомо що. І добре зробила, бо почувся плюскіт води. Набігла хвиля, намочила їй ноги. Була вона ні холодна, ні тепла. Вода почала прибувати, і балкон з балією, санками і триколісним велосипедом без одного колеса поплив. «Ще не все... Як прикро! – подумала нетерпляча Олімпія. – Але вода – то добрий знак». Вона чомусь вважала, що повинна повернутись до Королівства водою, як і прибула звідти. Невдовзі перед нею з'явилось червоне світло, яке поступово збільшувалось, бо балкон плив до нього, дарма що був зроблений із залізобетону. Видно, на межі світів не діяли закони Архімеда і Ньютона.
...Із трьох величезних пащ Змія, порослого лишайниками, мохами, а подекуди – кущиками папороті, йшов нестерпний жар, а з ніздрів жбухав чорний масний дим. Але найбільш вражали його очі – зелено-жовті, з розширеними зіницями, що безнастанно пульсували. Вода відступила, залишивши Олімпію віч-на-віч зі звіром. Можна було втекти, але чи варто? Хто міг дати їй пораду? Олімпія намагалась пригадати все, що чула коли-небудь про перехід. Вона знала, що кожен бачить його по-своєму, і заслуговує саме на такий перехід, а не на інший. Тому Олімпія лише відступила крок назад. Тепер вона міркувала більш тверезо: котра з трьох пащ Змія проковтне її. Так чи інак, буде боляче. Позаду тієї велетенської гори вона нічого не бачила, бо там і не було нічого. Лише темрява відсвічувала червоною загравою.
Олімпія вирішила зачекати. Не задавати Змієві запитань, котрі могли б його роздратувати, не виявляти паніки. Нехай він звикне до неї, а вона до нього. Так буде ліпше для них обох, бо Олімпія, хоча й витратила силу на остаточні оборудки в Серединному світі, ще могла наробити дурниць. Битися зі Змієм вона й гадки не мала.
У Королівстві, коли там ще жили дракони, ніхто їм не заважав, бо кожна істота навіщось створена, і хай собі живе, як їй до вподоби. Змії належали підземному світові й своїм диханням зігрівали землю, аби вона могла виносити в собі насіння рослин і не поморозити дрібних тваринок, які не люблять денного світла. Будь-хто з Серединного світу запідозрив би Змія в лихих намірах, тільки не Олімпія. Вона продовжувала нерухомо стояти, коли раптом із глибин пам'яті виринули слова дитячої забавлянки: «Золота горо, золота горо, де ти була вчора?» Із якоїсь гри.
– Золота горо, золота горо, де ти була вчора? – тихо сказала Олімпія. Очі Змія стали ще яскравішими. На їхній блискучій поверхні з'являлись і зникали якісь тіні, але так швидко, що здалеку вона просто не могла нічого розгледіти й підсунулась ближче, щораз ближче. Велетенський сірий язик метнувся з середньої пащі, обхопив Олімпію... Змій задоволено зітхнув і зімкнув три ряди зеленкуватих зубів...
25
За скляними дверима, у глибині, пробивалось тьмяне жовте світло, що мало означати: аптекар не спить. Онисью, бувало, посилав сюди хлопців, бо канікули – це час, позначений синцями, розбитими колінами і хворим горлом. Проте сюди вони прийшли іншою дорогою, настільки безпечною, наскільки можна собі уявити. З присутністю Сиволапа довелось змиритися.
– Тобі б народитися собакою, – пожартував Марко.
Кіт образився, однак відповів доволі ввічливо:
– Так вирішили небеса!
– Та годі вам, хлопці, – сказав Онисьо. – Ми вже на місці. Зайдеш досередини, Сиволапе?
– Хочете мене комусь показати?
– Це тобі не цирк! – розсердився Марко.
Кіт презирливо муркнув і зник за рогом будинку. Принц заступився за нього:
– Ти б, Марку, не іронізував. Між котами й собаками існує системне непорозуміння. Сиволап багато пережив останнім часом, як і ми всі.
– Годі, – тихо наказав Онисьо. У цих дітлахах лише іноді прозирало щось доросле. Зараз вони не розуміли, куди прийшли і якими вийдуть звідти.
Він натиснув кнопку дзвінка, що виділялась на білому одвірку. Довелося трохи почекати. Потім за дверима з'явилась темна постать, і чоловічий голос спитав:
– Хто там?
– Ми прийшли за ліками, – відповів Онисьо.
– Прошу, прошу!
– Я оце взяв із собою онуків, бо ніч...