– Так-так! Заходьте, будь ласка...
Аптекар був незнайомий, до того ж мав на роті білу марлеву пов'язку, яку, втім, одразу й скинув, як замкнув за ними двері. Він провів їх до кімнати, що й була аптекою. Від різкого запаху ліків у Серпня аж замакітрилось у голові.
– Прошу сідати, – сказав аптекар і зник між двома шафами, заповненими скляними банками й коробками.
«Конспірація», – здогадався Марко й крадькома позіхнув.
– Не думаю, щоб хтось нас запримітив, – заспокоюючи себе самого, пробурмотів Онисьо. Він ще подумав, що хлопці виглядають втомленими. Хоч би поводились гречно...
Невдовзі з'явився аптекар і покликав:
– Ходи зі мною, Марку!
«Звідки він мене знає? – здивувався хлопець. – І чому я перший?» Найбільше він боявся, що його, як менш значну особу, кудись відведуть і зачинять, щоб не заважав. Про Старих розповідали, ніби вони дуже суворі.
– Усе гаразд, – підбадьорив Серпень. – Роби, що велять.
Дивний спокій зійшов на нього у почекальні аптеки, так, ніби найгірше уже відбулося. Але Марко був увесь напружений. З похололим серцем він пішов за аптекарем до сусідньої кімнати. Той натиснув на ріжок металевої тумби, що стояла посередині, і вона повернулась, відкриваючи отвір у підлозі. Там були вузенькі дерев'яні східці. Чим нижче вони спускались, тим неспокійнішим він ставав. Ні, він не думав про пастку. Марко вважав себе нездатним потрапляти в пастки. Його життя нічого не важило супроти життя Серпня, Онися, тата. Він давно змирився зі своїм призначенням – бути охоронцем, захисником, а не архіваріусом, хоча книги й рукописи теж потребують захисту.
Аптекар, якщо він справді був аптекарем, зупинився перед невеликими металевими дверима і тихо сказав:
– Будь мужнім, хлопче!
Й потис йому руку. А тоді впустив Марка досередини, а сам залишився.
У вузькій порожній кімнаті був лише стіл, на якому лежало щось довге, накрите простирадлом. Високий чоловік у масці сидів у кутку. Він одразу підвівся:
– Синку! Мені дуже прикро тобі це говорити, але сьогодні вранці твого батька, головного Архіваріуса Королівства, було підступно застрелено на вулиці імператорським патрулем. Попрощайся з ним...
Чоловік підняв простирадло, й Марко упізнав свого тата, дуже блідого, з сивіючим волоссям, заплющеними очима. Він багато чув про смерть, але ще не бачив мертвих.
– Ми подбаємо, щоб його поховали як належить. Він поспішав на цю зустріч... Але про те, що він один із нас, не повинен знати ніхто.
– Так, – відповів Марко, зачаровано вдивляючись у обличчя батька. Той ніби спав, і лице його було таке, ніби він бачив гарний сон.
– Візьми ось це! – простягнув чоловік батьків золотий медальйон.
Хлопець потримав його в руках. Не можна в батька відбирати ще й це.
– Ні, хай залишиться з ним.
– Гаразд. За цими дверима тебе чекають. Увійдеш, коли будеш готовий.
«Готовий до чого?» – хотів спитати хлопець, але незнайомий у масці вже зник. Коли Серпень прощався зі своїм батьком, біля нього був Онисьо й багато людей, але й тоді він почувався дуже самотнім. «Тепер у мене немає вже нікого, – подумав Марко, – і я повинен якось жити. Батько був дуже зайнятий, ми рідко бачились, але зовсім залишитись без нього – набагато гірше. Напевно, коли в тебе стріляють, дуже боляче. Наче вогонь пече. Ще кілька хвилин тому я нічого не знав. Тато був для мене живий, і ми могли зустрітись де завгодно. Але кілька слів – і ми вже ніколи не зможемо поговорити». Щось стиснуло йому голову, однак він не дозволив собі заплакати. Кинувся геть. У тісному коридорі були ще одні двері. Він відчинив їх і опинився у великій, навіть дуже великій кімнаті, посеред якої за довгим столом сиділи люди в масках. Коли Марко увійшов, вони один за одним почали знімати маски й класти перед собою на стіл. Лещата, що стискали голову, раптом відпустили. Марко одразу зрозумів, що перед ним були Старі, хоча дехто з них ледь мав за тридцять років.
– Сідай, – сказав чоловік із довгим сивим волоссям. – Розумієш, що твоє мовчання є гарантією нашої безпеки?
– Так, я це знав ще до цього.
– Ми вдячні тобі за те, що ти врятував принца Августа й повернув його до Королівства. Що ти робитимеш далі?
– Потрібно повернути його на те місце, що належить йому по праву.
– Ну, це вже не твій клопіт! – трохи різко сказав чоловік, закутаний у чорний плащ.
Марко подумав, що Старі не повинні були з ним так розмовляти.
– Ти хочеш, щоб принц став королем? – спитав хтось третій. Хоча Старі й зняли маски, у напівтемряві вони здавались йому зовсім незнайомими.
– Це було б логічно! – випалив розгублений хлопець. Дехто засміявся. Марко опанував себе й виправився: