Туман не спадав. Придворні раптом заметушились, показуючи за борт. Перевіз, який досі переможно розтинав хвилі, засмикався і спинився. У глибині душі Імператор знав, що уся ця затія не минеться без проблем. Він наказав опустити скло. У ніс вдарив огидний запах застояної мертвої води.
29
Пронизливий свист урвався, перелякана до смерті Олімпія впала в якусь темну водойму. Вона на мить аж втратила свідомість, вдарившись об воду, і вже повільно стала опускатись на дно. Однак їй пощастило прийти майже одразу до тями і виринути. Олімпія жадібно вхопила повітря. Уже не знати, скільки років вона не плавала, хоча як раз цього навчишся, то вже довіку не забудеш. Було так темно! Бідолаха й так уже втратила будь-яку орієнтацію в просторі й не уявляла, на якому вона світі. Вода була холодна, глибока, нічого не видно – ось що вона знала. Аби не піти на дно, Олімпія попливла навмання. Кросівки вона згубила ще в пащі Змія, тому сяк-так могла протриматись на воді. Попереду виступали обриси чогось дуже високого й дуже темного.
Невдовзі Олімпія вперлася руками в камінь і намацала товсте металеве кільце, до якого прив'язують човни. Після кількох невдалих спроб їй вдалося вибратися на тверде й сухе. Перед нею була стіна, викладена з грубого тесаного каміння. Вона притулилась до неї спиною, щоб не впасти знову у воду. Почало сірішати. Добра ознака! Отже, у цьому світі є сонце. Олімпія полегшено зітхнула. Треба негайно обстежити це місце й не панікувати. Назад дороги все одно немає. Дуже швидко жінка переконалась, що припливла до круглої вежі. Якщо це та сама Вежа, то вона вже в Королівстві. Але досі їй не вельми щастило. Хтозна, чи доля знову не підсунула їй якесь випробування... У Серединному світі Олімпія навчилась такому: коли щось спершу легко вдається – чекай невдачі. Останнім часом вона так втомилася... Усе на роботі йшло невлад, усе було немиле. Отак приблизно людина почуває себе перед тим, як має вирушити кудись у дорогу. Але ж вона не могла про це знати! Певно, існувало якесь передчуття, тільки вона не звернула на нього уваги. Тому й належно не підготувалась, нічого не розповіла Люцині, бо вважала, що не час.
В мокрій одежі було дуже холодно, й Олімпія увійшла досередини Вежі. У стелі знаходився квадратний отвір, до якого здіймалися гвинтові сходи, і так повторювалося сім разів. У кутку біля входу вона знайшла невеликий електричний ліхтарик, але батарейки давно сіли. Втім, почало розвиднятися, а на горішніх поверхах були віконця.
– Чи є тут хтось? – голосно спитала Олімпія.
Тиша. Вона виглянула надвір. Над темною поверхнею лісового озера клубочився туман. Перед її очима постав Чарівний ліс, верхівки дерев якого вже позолотило сонце. У Олімпії виступили на очах сльози. Вона глибоко зітхнула. Ліс кликав її до себе, але вона відчувала, що мусить тут лишитись на деякий час. І треба зігрітись, бо простудиться. Олімпія почала підніматися сходами на Вежу. Зі стін звисала павутина, наче клапті серпанку, що посірів від пилу. Прокидались комахи й вилітали надвір погрітись, пищали зголоднілі за ніч пташенята. Нарешті вона дісталася верхнього поверху, який оточував вузький балкон. У круглій кімнатці стояла шафа з дзеркалом й крісло, прикрашене багатою різьбою. Усе вкривала пилюка. Прибирали тут, напевно, раз на рік, тому птахи мали змогу спокійно вивести пташенят. Олімпія знайшла в шафі скромну чорну довгу сукню, довгий серпанок й черевички, що було дуже до речі, бо ноги геть заклякли. Схоже, що вона застудилась. Олімпія витерла волосся старим полотняним рушником і перевдяглася, навіть не звернувши уваги на колір сукні: в Серединному світі жінки вдягались у чорне, йдучи на вечірку чи до театру. Мокру одежу вона повісила на балконі, а сама вмостилась у кріслі, підібгавши ноги. Пекли очі, поболювало горло, але вона нічим не могла собі допомогти. Перш ніж вибиратись звідси, треба було багато чого обміркувати. Незабаром їй доведеться пояснювати усе Люцині...
– Є речі, що не залежать від нас, донечко. Тоді ми почуваємо себе, як листя, котре зірвав вітер і жене світ за очі. Але потім нам треба згадати, що ми не листя, а люди, і що ніхто не сміє нас кидати на поталу вітрові... Мені здається, що я вже зупинилась.
Олімпія почала ходити кімнатою, щоб висохло волосся. Якимось дивом воно відросло за ніч і вже сягало плечей. Жінка знайшла ганчірку й протерла дзеркало. У його глибині відбивалось сонце, що сходило, але там знайшлося місце й для неї. Олімпія належала до людей, які побоюються дзеркал, вважаючи їх небезпечними. У казках дзеркала завжди служать злим силам, а в житті – правді, що часом буває жорстокою. Дзеркала це двері до іншого світу, а буває, вони показують майбутнє. Олімпія була вже дорослою, але це нічого не означало. Вона жила в Королівстві й повернулась туди знову. Намагаючись не вдивлятись у бездонну глибину, Олімпія спитала: