– Що ж мені робити далі? Колись я була тут непотрібною, і тепер, повернувшись, мушу розмовляти сама з собою. Здається, що мене тут ніхто не чекає.
Мабуть, це дзеркало не мало стосунку до потойбічних сил, бо й далі показувало змучену, не дуже молоду жінку в чорній одежі. Лише сонячне проміння на мить зблиснуло над головою, наче корона. Проте якийсь сенс у її несподіваному поверненні таки мав бути.
30
– Що це? – тицьнув пальцем Імператор у бридке зелене місиво, що оточувало перевіз.
– Не знаю, Ваша Імператорська Величносте! – пропищав міністр транспорту. – Воно з'явилось раптово...
«Вульцібулюс завжди знаходить відповідь», – майнуло в голові Імператора, й він грізно вимовив:
– Куди ви мене привезли?!
Сановники позадкували, а оскільки відступати не було куди, випхали поперед себе придворного медика Арсихита, маленького горбаня, який не мав щастя воювати і через те до нього завжди ставились із підкресленою погордою. До того ж він був надто хорошим лікарем, аби його страчувати за дрібницю.
Арсихит подумав і відповів:
– М-м... боюсь, тут не знайти раціонального пояснення... Це – чари. Я насмілююсь просити Вашу Імператорську Величність не дихати цим згубним повітрям.
– Тоді мені взагалі не буде чим дихати! Чорти б узяли того Вульцибулюса! – не знати чому згадав Імператор залишеного в столиці Головного Мага.
Він наказав вкинути в зелене місиво за бортом одного з кухарчуків, якого, здається, ця пригода дуже розважила. Не з люті, а задля невеличкого експерименту. Той тільки булькнув, назавжди зникнувши з очей. Якби погляди усього почту Імператора не були прикуті до болота, що почало заростати повзучими рослинами, може б, хтось і помітив, як хлопчину віднесло течією до берега далеко звідси. Він щасливо вибрався і більше ніколи не потрапляв на очі тим, хто його знав.
Імператор наказав кинути в болото кілька гранат, але усіх лише забризкало багнюкою, а перевіз так і не зрушив із місця. Туман, за яким ховалось Королівство, не зникав. Послали туди сигнали, на цей раз порятунку, проте, либонь, туман глушив радіохвилі. Почт Імператора тремтів, бо старий поволі починав скаженіти. У Королівстві не застосовували магії. Магія була суттю Королівства. Крутиголовці не могли цього знати. А Головний Маг волів не стримувати бажання Імператора обійняти й притулити до грудей осиротілий народ Королівства. Не питайте мене, у чому річ, бо і я теж не знаю. Навіть якщо на Землі вдасться пояснити усі таємниці, залишиться одна – таємниця Королівства. Цікаво, як же інші крутиголовці зі злими намірами усе-таки потрапляли до Королівства і встигли накоїти там багато лиха, а Імператора щось не впускало? Мабуть, усе залежить від часу. Ще три дні тому він міг перетнути кордон, а сьогодні – ні. І від події, напевно, теж залежить. Одна подія може зробити неможливою іншу подію. Народження метелика здатне зупинити війну, а колючка, що зненацька вп'ялася в ногу, врятувати літак від падіння. Усе це діється задля рівноваги у Всесвіті, просто дрібні події для нас непомітні, і ми шукаємо поважніших причин деінде. У Королівстві про це знали, хоча й там не все зауважували вчасно. А от у Серединному світі такий погляд лише висміяли б, бо там люди схильні вважати розум єдиним інструментом, здатним щось пояснити. «Повінь починається з того, що впала зайва краплина дощу», – кажуть у Королівстві. Отже, Імператорові не пощастило.
31
Дзеркало виявилось звичайним, однак того ранку у Вежі все ж трапилась дивна річ. У ляду, що вела вниз, щось постукало.
– Прошу! – сказала Олімпія, що трохи собі задрімала, а може, вже від температури починала марити. Зрештою, у Королівстві їй не було чого боятись. Адже вона нічого не знала про останні події. Газети звідти не доходили, та й по телевізору не показували репортажів. Серединний світ увесь змовився, щоб про Королівство нічого не знали, а можливо, Королівство само того хотіло. Олімпія обіцяла мовчати, й тому мовчала, приховуючи правду навіть від рідної дитини. Вважала це розумним рішенням, однак, буває, брак інформації може призвести до немудрих вчинків.