Пізніше Марко витягнув подаровану кулю й поклав перед собою на стіл. Вона була прозора, як повітря, і нічого не відбивала в собі, не мала жодних магічних властивостей. Магія це довга й важка праця. Він не знехтує подарунком і буде приручати кулю. Усюди носити її з собою, щоб вона наповнилась життям, берегти від світла й чужих очей. На це піде десь зо три місяці. Ще недавно він не хотів цього. Усі довкола жили без магії, а для нього вона була завжди святом, повним несподіванок. Марко не хотів розлучатися з дитинством, щоб стати Головним Архіваріусом. Він вдався, очевидно, у матір, веселу й непосидющу. А магія – то було чекання на диво, яке звичайне життя, на його думку, не могло подарувати. Почалось усе ось із чого...
...Одного разу на день народження Марка тато запросив фокусника. Той дихав вогнем, витягував із вуха кроликів, а з носа курчат, а потім за помахом чарівної палички з неба сипались квіти й цукерки. Діти дуже тішились із того. Та вистава закінчилась, і ніхто не знав, що було далі.
Марко забіг у дім і побачив, як чарівник у ванній кімнаті здіймає гостроверху темно-синю шапку із золотими зірками, відклеює довгу сиву бороду. Марко був тоді зовсім малий, і тому зазнав глибокого розчарування. Він думав, що це насправді. Фокусник побачив його в дзеркалі й, не повертаючи голови, сказав:
– То була гра, хлопче, але, якщо тобі цього замало, можу показати тобі дещо інше. Почекай, я переодягнуся...
Через кілька хвилин той вийшов у звичайній одежі – невисокий лисуватий чоловік. Навіть очі його змінились: із чорних стали сірими. Він взяв Марка за руку і відвів просто до його кімнати, наче знав, де вона, хоч був тут уперше. Тоді вийняв із кишені щось кругле, замотане в зелену шовкову хустку. То була прозора скляна куля, завбільшки з яблуко. Чоловік наказав дивитися в неї, не відводячи очей. Куля раптом помутніла, ніби наповнилась димом. Потім дим почав осідати, і Марко побачив будинки, а поміж них дрібнесенькі постаті людей.
– Це – твоє майбутнє, – почув він голос. То не був голос фокусника, а чийсь зовсім незнайомий.
Бачив він дорослих, але не нікого не впізнав, надто маленькі були постаті. Із усього він запам'ятав двох птахів, білого й чорного, які билися між собою. Він так боявся, що вони покалічаться, що вхопив кулю обома руками й притиснув до себе. Вона виявилась дуже важкою й холодною.
– Годі, хлопче, а то ще зіпсуєш мені кулю. Вона мені дорого коштувала... Бачу, в тебе є хист. Не кожен здатний бачити в ній картини. Мені не слід було це робити, бо ти ще надто малий, але сьогоднішнє розчарування могло зіпсувати тобі ціле життя. Не розповідай нікому, добре?
Марко кивнув. Він не прохопився жодним словом ні перед тим, ні після того. І більше ніколи не зустрічав фокусника, який носив із собою магічну кулю. Певно, той чоловік був мандрівним фокусником і ніде довго не затримувався. Та й чи впізнав би його Марко тепер... Але зустріч із магічною кулею не зіпсувала йому життя, але повернула у зовсім інший бік. Магії він навчався сам. Звісно, книжки не зроблять нікого чарівником, але поступово хлопець почав помічати речі, яких не вдавалося помітити іншим, наприклад, зв'язок між польотом бджоли і грою у волейбол. Він навчився розпізнавати деякі прийоми чорних магів, які приїжджали сюди з Імперії, а також тлумачити сни. Дитяче захоплення з часом слабшало, але самі обставини змушували його повертатись до нехитрих чарів, яких він навчився самотужки, не маючи наставника. Хоча він ніколи не забував слів, вичитаних у передмові до однієї чаклунської книжки: «Пам'ятай! Даючи силу, чари забирають час твого життя».
35
Без допомоги хлопців та дівчат, яких побудив Роланд, напевно, не вдалося б так швидко розповсюдити листівки в столиці. І ще в такий час, коли до нестями хочеться спати навіть вартовим. Перед очима постають химерні видіння: величезний білий тигр задивляється на афішу кінотеатру, тигр, але вже смугастий, перестрибує через двометрову огорожу, тримаючи в зубах папірець, і таке інше. Був би тут Марко, видовище виглядало би ще більш вражаючим. Перш ніж крутиголовець встигав роззявити рота й підняти тривогу, згори падали папірці. Він чув дотик, обертався, а тим часом у чобіт йому встромляли скручений у трубку аркушик. Причувалися голоси, підозрілий котячий нявкіт, і після кожного порушення порядку з'являлися на парканах листки паперу з написами. Неписьменних імперських вояків турбували не папірці, бо вони ж не знали змісту написаного, а те, як вони з'являлися: по місту нахабно вешталися тигри і невидимці.