– Боюсь, ти надто довго був у Серединному світі й тому мариш битвами!
– А ти його проспав!
– Замовкни!!! – визвірився Серпень, то Сиволап аж підстрибнув.
А коли оговтався, то йому вже довелося доганяти принца, який залишив велосипед у кущах, а сам пішов дорогою, що вела до озера. Великі краплі роси блищали на кожній квітці й листочку, а вітер погойдував лише верхівками столітніх дерев. Тишу, яка панувала в Чарівному лісі, не насмілювався порушити ніхто. Кіт біг за хлопцем, злякано озираючись, бо домашні коти звикли повсюди бачити стіни й дах. Від запаху квітів бузини він почав задихатися і врешті сів посеред дороги. Аж тоді Серпень взяв його на руки, й вони рушили далі. Кіт давно вже чув якесь дивне бриніння; нарешті почув його й Серпень. Лице його освітила посмішка. «Перелітки», – подумав він і спинився, вдивляючись у сірувато-зелену гущавину, за якою починалися володіння цих чарівних істот.
Він не міг їх побачити, як би цього не хотів. Перелітки показувались самі в особливих випадках. Серпню чомусь здалось, що це і є особливий випадок, бо починався особливий день. Можливо, сьогодні він покине столицю і подасться в мандри, бо в Академії після усіх подій він більше не зможе вчитися. Світ великий: там вистачить місця для нього і Сиволапа, а можливо, й для Марка. Тут він згадав за Люцину, Мортіуса, Соню... Самі в чужій для них країні. Їм потрібно буде допомогти.
– Що ти собі думаєш? – спитав кіт. – Стоїш, наче вкопаний. Дивись, вони нас кличуть! Хусточками махають...
– Хто?
– Та перелітки ж! Нарешті я їх побачу! Фелікс навіть не вірить, що вони є...
– Вибач, я замислився...
Хлопець відчув, як сильно калатає серце, і ноги наче не його. Кущі перед ними розгорнули дві невидимі руки, а слідом розгорнулася трава, утворивши стежку.
– Я ж кажу: кличуть! – тішився Сиволап, запускаючи кігті в живіт хлопця. – Ото пощастило!
Серпень, ледве гамуючи нетерпіння, пішов стежкою. «То, певно, сон», – подумав він і зрозумів, як йому потрібно поговорити з кимось. Трава розгорталася, доки не скінчилася. Потім вони опинились серед величних дубів. Землю вкривало тверде торішнє листя, з-під якого виглядав темно-зелений м'який мох. На мить у просвітку, де поволі осідав вранішній туман, зблиснуло щось срібне, але яскравіше за срібло. Лишалось пройти зовсім небагато.
На округлій галявині, оточеній кущами розквітлої шипшини, кіт і хлопець зустрілись із Королем переліток. Він не був таким маленьким, як книжкові гноми. Щоб виростити дерево, треба бути не лише мудрим, а й дужим. На покинутому і вже порослому травою мурашнику стояв трон із прозорого скла чи кришталю, оздоблений сріблом, а на ньому сидів Король переліток, вічно юний, тільки довге волосся його було сріблясте, як у старих людей. Довкола свого короля стояли ельфи-перелітки у брунатних та сірих плащах із каптурами. Кожен мав вузлика й палицю, наче вони зібрались у подорож. Якби не дивовижна врода їхніх облич, що аж випромінювали світло, такі перелітки могли б розчарувати любителів казок. Але ні: кожен, хто бодай раз мав щастя побачити ці обличчя, не міг уже до смерті їх забути. То була не краса людини, а магічна краса, яка викликала в серці тугу за чимось давно вже втраченим.
Вони нагадували про те, якою могла б стати людина, якби на світі не існувало зла й ненависті. Король переліток мав на голові скромну срібну корону, а на плечах такий самий плащ, як у інших, тільки білий. Він промовив високим дзвінким голосом:
– Я не міг не зустрітись із тобою, принце, народжений в місяці серпні, коли падають зоряні дощі. Сумні обставини не дозволили мені попрощатись із королем Даниїлом за його життя...
Він встав і низько вклонився. Те саме зробив і принц.
– Прийми від мене й мого народу глибокі співчуття. Сподіваюсь, тобі відомо, що ніщо й ніхто в цьому світі не зникає без сліду?..
– Так кажуть, – ввічливо відказав принц. – Батько дуже шанував ваш народ.
– Так, він намагався зробити все, щоб наше гостювання тут було як найприємнішим.
– Гостювання?
– Сядь, будь ласка, біля мене й послухай, що розповість тобі старий Король переліток, або ельфів, як нас ще називають в інших землях. Ми прийшли сюди зі світу, який війни зробили пустелею. Таких земель багато. На жаль, вони продовжують з'являтись і зараз. Білий птах, або Пташок, як кличемо ми його ласкаво, знайшов цю землю для нас, облітавши усі три яруси Всесвіту, куди мав доступ. Чотириста років минуло швидко, і тепер ми повинні переселитись до іншого місця, щоб не застигла кров у наших жилах...