40
–... і так я жила, нічого не знаючи про Королівство, доки мені не виповнився двадцять один рік. Тоді я вперше побачила книжкових гномів. Однак, я не могла потрапити до Королівства через оті знаки на руці, наше родове прокляття. Мама розповіла мені про нього. У неї на руці був такий самий знак – сліди від пальців, тільки чіткіший. Це було дуже несправедливо, бо ми не мали нічого спільного з нечистю.
Усе почалось з того, що в сусідній квартирі поселились дві особи, молода й стара, схожі на відьом. Моїй мамі вони не сподобалися, але я трохи приятелювала з Гортензією, дочкою старої, хоча в неї була алергія на книжки і котів, а їх у нас вдома не бракувало. Якось стара перестрінула мене на сходах і сказала: «Чекаєш прекрасного принца, який забере тебе в Королівство?» І гидко захихикала. Річ у тім, що я зовсім не хотіла, аби мене хтось забрав. Я шукала сама шлях до Королівства. Розумієш?
– Так, – кивнув Серпень. – Чекати дуже важко, а іноді ще й принизливо.
– Я шукала того шляху в книжках, але це була помилка. Треба просто широко розплющити очі й пошукати дорожні знаки. Люди не звикли звертати увагу на білих птахів чи сліди на снігу, або метелика в себе на балконі... Це трапилось взимку. Я йшла вранці на трамвай і побачила на снігу краплі крові. Вони привели мене до дерева, яке збереглось тому, що нікому не заважало, бо росло на пустирі. Під ним сидів хлопець. Йому було геть погано. Мені й на думку не спадало, що то може бути небезпечна людина. На тому дереві сидів великий чорний птах. Він пронизливо закричав, вимагаючи, щоб я забиралася звідти. Але як я могла залишити пораненого? Побачивши бліде обличчя хлопця, я зрозуміла, що він з того племені, з якого походив мій рід. Я ж розповідала, як через одну маленьку дівчинку ми залишились у Серединному світі... По усмішці ми впізнаємо один одного. Тому я не здивувалась, коли помітила зламаний меч на снігу. Хлопець був вдягнений у тонкий плащ і не міг підвестися, бо втратив багато крові, яка вже загусала на плечі. Він би так і замерз. Чомусь я відчула, що не слід викликати швидку допомогу до людини з Королівства. Я змусила його підвестися. Чорний птах щось кричав, погрожував, але ми поволі пішли до мене додому. Саме тоді, коли незнайомець оперся на моє плече, я зрозуміла, що роблю те, що зробив би кожен у Королівстві. Було холодно, але тихо. Звідкись з'явився вихор, який крутився перед нами і сипав сніг у лице. Але коли ми дійшли до вулиці, він від нас відчепився. Хлопець був майже непритомний. Кров уже не текла, тож ніхто не пішов би по наших слідах. Зрештою, ніхто нас не помічав. Ми раптом стали наче невидимі. Я чула, як хлопець повторював: «Нас нема». Аж потім я довідалась, що ці слова роблять істот невидимими для темних сил. Правда, є сили, потужніші за це закляття. Ось так я познайомилась із твоїм татом...
– Як же так сталось, що я ріс без тебе? Чому ніхто мені не сказав?! Навіть тепер, коли мене послали сюди Старі...
– Ненавиджу їх! – вигукнула Олімпія. – Не згадуй мені про них! Хоча б зараз...
– Як хочеш, мамо.
Серпень відвернувся, щоб не заплакати. Він пам'ятав, як ще зовсім малий, лягаючи спати, повторював на самоті: «Мамо, чому ти не приходиш?»
І в Марка теж не було мами. Але вони ніколи про це з ним не говорили.
– Розказуй далі, – попросив він. – Скільки хочеш. Хоч до вечора!
– Зажди, я мушу трохи перепочити й подіти кудись свою злість, – сказала Олімпія. Вона вийшла на балкон і підставила розпашіле лице під дощ. Далеко внизу на кущі завис чорний серпанок, що обрисами нагадував птаха. Поки вона збирається з силами, щоб продовжити розповідь, ми поглянемо, що діється зараз у столиці.
41
Крутиголовці очікували прибуття Імператора. Ніхто не знав, що трапилось на кордоні. Солдати вдягались у парадні мундири, начищали зброю і через святкові клопоти втратили пильність. Погода була не надто урочиста: накрапав дощ, який міг перерости в справжню літню зливу. Мортіусу, Соні та Люцині вдалося трохи обсохнути в альтанці у віддаленому куточку парку. Тепер вони змушені були продовжувати шлях пішки, що навіть тішило. Але куди йти? Мортіус наполягав на телестудії, однак Соня з Люциною, вимокнувши в ставку, не погоджувались постати перед очима глядачів. Тигрисик, як завжди життєрадісний, передав:
– Мама каже, що наша дівчинка простудилась, і їй треба переодягнутись.