– То не я писав! – похопився Мортіус.
Господиня здивувалась:
– Я ж не кажу, що це ви...
– Це – політично некоректно, – не вгавав Мортіус. – Я б не насмілився...
Але погляди господині виявились радикальнішими:
– Чому? Крутиголовці такі грубі, невиховані. Уявляєте, вони в моєму домі мені наказують! Я вже було хотіла перебратись до сина...
– А якщо вони добровільно не захочуть покинути країну? У них же є зброя, а у вас немає...
– Ви часом не з Серединного світу?
– Та, власне... Так!
– І давно ви прибули звідти?
– Позавчора.
– І одразу ж захотіли нам допомогти? Дуже мило з вашого боку!
– Ми тут у приватних справах! – відрізала Соня. – То що, Мортіусе, ми йдемо, чи ні?
Коли вони вже вийшли за браму, Соня підбадьорливо взяла Мортіуса під руку:
– Подумаєш, яка розумна! Якби вона прибула до Граничного світу чи до Серединного, то теж би нічого не розуміла!
– Свята правда, – зітхнув Мортіус. – Сподіваюсь, хлопці не понаписували ще чогось гіршого...
– Гадаю, вони мають право на власну думку, – тихо сказала Люцина. – Давайте будемо просто ходити й дивитись, може, комусь буде потрібна наша допомога...
Вона сподівалась, що таким чином вони зустрінуть Онися й хлопців. З ними буде спокійніше.
– Нас можуть затримати! – попередив Мортіус.
Але вулиці були порожні. З одного боку тягнувся парк, а з другого – ряди двоповерхових будинків. Навіть дощ припинився і стало ще тихіше. «Що сьогодні за день? – подумала Люцина. – Неділя чи понеділок, а може, четвер?»
– Як ти гадаєш, Феліксе, – спитала вона, – чим усе це закінчиться? Що підказує твоя знаменита котяча інтуїція?
– Я б повернувся до Онися і Сиволапа. І хотів би, щоб цим усе закінчилось.
– Але ж є інші проблеми! Наприклад, що буде з Королівством, і принцом...
– То не мої проблеми, – пирхнув кіт. – Я буду захищати власне життя кігтями і зубами, й хочу нарешті вийти з цієї пригоди з цілою шкурою. Коли я жив у Серединному світі, за мною не гнались у автомобілі й не стріляли кулями. Мій татусь тільки й говорить про Королівство та Імперію. Ніколи подумати про себе. Хіба то життя без сну і з порожнім шлунком?!
Люцина мусила визнати, що в дечому кіт мав рацію, навіть з людської точки зору, а з котячої – безумовну. Усе довкола виглядало таким спокійним. Ото було б лихо, якби почалася війна. Жінки й коти не люблять війни. А в Королівстві її, певно, не бажає ніхто. Недарма господиня готелю аж розсердилася, коли почула, що ми з іншого світу. Вони захистять себе й без нас. Хоча з листівками Мортіус придумав непогано.
– Знаєш що, Феліксе, – сказала вона. – Моя інтуїція підказує, що все закінчиться добре.
Соня перша побачила напис на бруківці й відсахнулась:
– Дивіться, що це?
Великі літери горіли золотом, ні, вогнем:
«Соню, Люцино, Мортіусе – сюди!»
– Он і стрілка, – зауважила Люцина.
Тигрисик зашипів і позадкував.
– Та це ж вогняне послання! – вигукнула Соня. – Я думала, що ні в кого більше немає вогняного пера. Ці написи може побачити лише той, кому вони призначені.
– Тобто, вони призначені нам, – здогадався Мортіус.
– І мені? – спитав Тигрисик.
– Оскільки ти їх бачиш, то й тобі.
– Лишається зрозуміти, хто це написав, – сказала Соня. – Магічним пером може володіти лише чарівник, або хтось із його роду. А хто нас знає? Онисьо, Марко і Серпень. Або – Ікс.
– Ікс? – здивувався Тигрисик. – Я не знаю ніякого Ікса!
Соня зробила страшні очі:
– Ікс – це той, хто спостерігає за нами. Якщо в нього добрі наміри, то нехай, але якщо лихі...
– Феліксе, не слухай! – наказала Люцина.
– Ні, сподіваюсь, що це друг. Хто б це не був, він кудись нас провадить. Карти в нас нема, і міста ми не знаємо. То йдемо, чи як?
– Давайте спитаємо в Іляни, – запропонувала дівчинка. – Як не як, але вона прожила тут усе життя.
– Мама каже: вогонь спалив запах. І падав дощ. Серце їй підказує, що треба йти...
Мортіус звів очі догори:
– Серце! Якби я робив у Серединному світі так, як підказує мені серце...
–....то цей світ був би трохи кращий! – закінчила Соня.
– Що?
– Не блазнюй, Мортіусе! Ходімо!
Незабаром вони побачили наступний напис:
«А тепер наліво».
– Може, це лише гід для іноземців? – висловив здогад Мортіус.
Людей було на вулиці небагато. Вони тільки скоса зиркали на двох тигрів і давали їм дорогу. Тільки маленька дівчинка вибігла на балкон і закричала:
– Іляна! Іляна!
Однак тигриця вдала, ніби не почула. У неї були на це підстави, хоча, крім неї, в Королівстві не існувало жодного білого тигра.