Знову напис:
«Перейдіть дорогу. Уже недалеко».
Напис був скраєчку тротуару біля світлофора. Люцина трохи загаялася, бо світлофор був у вигляді бронзового чоловічка з ліхтариком, що спалахував то червоним, то зеленим світлом. А замість жовтого світла грала музика. Вона вже рушила через дорогу, коли почула позаду себе тремтячий голос:
– Дівчинко, допоможи підняти ключі!
То був дідусь у чорному дощовику з паличкою в руках.
На тротуарі лежала в'язочка ключів, що, певно, випала з кишені, коли дідусь витягував носовика. Люцина нахилилась, і торбинка з мишами сповзла з плеча. Щось шарпнуло її, і вона побачила в руках діда свою торбинку. Він запхав у неї руку й раптом закричав.
– Що ви робите? – закричала й собі Люцина, і тут біля неї опинилась тигриця й вирвала в діда торбинку.
– Прокляті тварюки! – засичав дід і став меншати на очах, перетворюючись то на ящірку, то на чайник, то на кажана, а потім зник уже назовсім.
– О Боже, що ж то було?.. – прошепотіла вражена Люцина.
Тигрисик пояснив:
– То був злий чарівник. Він хотів відібрати в Люцини торбинку.
– Може, просто злодюжка? – припустив Мортіус.
– Мама каже: то був злий чарівник, найсильніший у світі.
Люцина пирснула:
– А миші його покусали!
Вона все сміялась та сміялась. Тож довелось Соні її потрусити, щоб отямилась. Мортіус спантеличено почухав потилицю:
– На біса йому твоя торбинка, Люцино?
– Він хотів украсти кольорових мишей, негідник! – заголосила Соня.
– Ні, – сказала Люцина, – йому потрібне було яйце.
– А що в нім незвичайного? Звичайнісіньке яйце...
– Я знайшла його в дуплі верби ще в Граничному світі. Бачите, воно могло сто разів розбитись, але не розбилось.
– Мама каже – будь обережна! Злий чаклун ще повернеться, – передав Тигрисик. – Вона ще каже – ти тепер найголовніша. Ми будемо тебе охороняти!
– Якась нісенітниця! – пробурчав Мортіус. – Що там, секретна зброя в цьому яйці? Чи мікрофільм? Чому це досі ніхто не посягав на твою торбину?
– Мабуть, чаклун тільки тепер нас знайшов, – знизала плечима Люцина. – Я знаю, що з яєць вилуплюються пташенята. Може, й з цього що-небудь нарешті вилупиться і полетить собі. Те яйце було таке самотнє в дуплі, що я мусила його взяти...
– Ну, добре, ходімо, а то нас ще хтось помітить. Крутиголовці не зникнуть так собі, без сліду...
Вони перейшли вулицю. Тепер Люцину з двох боків охороняли тигри, а Фелікс біг позаду, озираючись, чи все гаразд. Тут вони знову побачили вогняну стрілку на мурі й незабаром опинились перед металевою брамою, помальованою в зелений колір і трохи вже поіржавілою. Що було за тим муром, вони не знали, і зупинились. Раптом на брамі засвітився напис:
«Нарешті!»
– Якщо нас чекають із таким нетерпінням, то треба увійти, – сказала Соня.
А Фелікс аж зітхнув:
– Хотів би я, щоб це було нарешті!
Мортіус наліг на важку браму, й вони опинились у саду.
– Марко! – заверещала радісно Соня й кинулась до нього.
Хлопець сидів біля невеличкого фонтана. Плоский струмочок нечутно ковзав по жолобку, витікаючи з порослої мохом кам'яної брили.
– Радий вас бачити! Довгенько ж ви йшли!
42
Олімпія продовжила розповідь:
– Ти здогадався, що чорний птах – це перевертень. Він поранив твого батька, а рани, нанесені злом, ніколи не загоюються. До нашої зустрічі твій тато був зовсім іншим. Отрута діяла дуже повільно. Він забрав мене з собою. Любов відчиняє двері до будь-якого світу, і так я потрапила до Королівства. Мені було шкода розлучатись із батьками, але вони щиро раділи за мене. Якби я стала раптом їм дуже потрібна, то могла б повернутись. Перехід до Королівства виявився дуже важким. Нам довелося йти через пустелю, долати піщані гори, уникати скорпіонів. Здавалось, ми не рухаємось: таке все було одноманітне. Король помер незадовго після нашого прибуття. Я пішла вчитись до Академії на час жалоби, щоб краще пізнати Королівство та його звичаї. Там знайшла собі подругу, майбутню матір Марка. Вона стала дружиною Головного Архіваріуса, а я – королевою. Весільним дарунком мого нареченого була магічна «Енциклопедія Королівства», яку ти бачиш тут. Старі, як мені здавалося, не були задоволені вибором молодого короля Даниїла, бо в моїй долі переплелись Королівство і Серединний світ. Вони нічого не забороняють, лише попереджають. Хіба може кілька плям на жіночій руці вплинути на долю країни? Я ж потрапила до Королівства! І намагалась бути хорошою королевою: вивчала закони, історію, показувалась на всіх святах, читала лекції про звичаї Серединного світу, врешті пильнувала за тим, щоб мешканцям та гостям королівського палацу нічого не бракувало... Однак, я все одно почувала себе чужою. Здавалось, що мені не довіряють. Єдине, що я могла зробити – це залишатись у затінку, бути невибагливою й простою. Зрештою, це з часом принесло би бажані плоди. Мене дуже непокоїв сам король, мій чоловік. У нього почали траплятися дивні напади страху. Він замикався в кабінеті, нікого не приймав, навіть мене не хотів бачити. І не хотів, щоб хтось знав про його поранення. Моя мати й стара сусідка вилікували його травами, й зовні він виглядав цілком здоровим.