«Я вам не вірю».
«Громадяни Королівства не схильні до обману. Ви не тільки мати, а ще й королева, і могли би бути прекрасною королевою для іншої держави, але не для нашої. Подивіться, за хвилину зайде сонце...»
«Що я маю робити?»
«Дати відповідь, ваша Величносте».
– Тоді він вийняв ніж і приставив собі до горла. Бризнула кров на мою сукню. Вона була темна, майже чорна. Я закричала і втратила свідомість...
– Досить, мамо! Не хвилюйся, я тепер з тобою! Ти розповідаєш неймовірні речі! Хочеш, ми поїдемо звідси? Візьмемо Марка. Його мати Мелінда загинула того ж дня, коли ти зникла. Нас усіх обдурили! Без тебе стало тільки гірше. То не були Старі. То був той, ким у нас лякають дітей...
Олімпія сказала тремтячим голосом:
– Чорний птах закриє сонце, але не плач. Білий птах його прожене...
– Так, мені це співала моя нянька. Ми могли б поїхати до неї. Вона тепер живе на селі.
– Ні, синку, спершу мусимо відшукати твою сестричку!
43
Коли Мортіус розповів про усі їхні пригоди, Марко аж за голову схопився:
– Тепер від мене ні на крок! Чого вас туди понесло?! Невже ви гадаєте, що Королівство отак просто здасться крутиголовцям?!
Він говорив наче дорослий, і Люцина подумала, що відтоді, як вона бачила його в Граничному світі, Марко аж підріс.
– Усе добре, що добре кінчається, – незворушно відповів Мортіус. – Сиділи б оце ми у в'язниці, якби вчасно не накивали п'ятами. Цікаво, чи зумів би ти нас звідти визволити?
– З якої речі я мав би вас визволяти? – розсердився хлопець.
– Та годі вам! – втрутилася Соня. – Хіба ти, Мортіусе, не бачиш, що хлопець переживав за нас? А якщо тобі, Марку, це набридло, то ми повернемось у Граничний світ. Там є книжки, вишні скоро доспіють...
– А де це король Сиволап і принц? – спитав Фелікс.
– О, дивіться, Фелікс заговорив! – зрадів Марко. – Чудово! А...
– Мама говорить – я перекладаю.
Мортіус похвалив Тигрисика:
– Він чудово перекладає! То де твої друзі?
– Хто де. Скоро побачитесь. Знаєте, це дім мого діда. У ньому зараз ніхто не живе, тому він трохи занедбаний... Втім, занедбаність личить старим будинкам. І цей дикий виноград, що позатуляв вікна, дуже гарний восени...
– А жити тут можна? – поцікавився Мортіус. – Дах не протікає?
– Не знаю, а що?
– Бо коли протікає дах, будинок непомітно руйнується всередині.
– Я давно там не був, – зізнався Марко.
– Уявляєш, Тигрисику, що буде, коли нас затоплять сусіди з горішнього поверху? Ліпше не вертатись взагалі до такої квартири...
Запала мовчанка. Кожен думав про той дім, який залишив. Марко якось посмутнів. Від його войовничості не лишилося й сліду. Він витягнув із кишені пакуночок із цукерками:
– Вгощайтеся! Я забув спитати... Люцино, як ти себе почуваєш?
– Вона простудилась! – заявила Соня і подивилась на Марка так, ніби той був винен.
– Дрібниці, – тихо мовила Люцина. – Трохи горло болить...
Та Марко вже розгортав пакуночок із ліками:
– Мікстура від кашлю, аспірин, гірчичники...
– Нехай буде аспірин.
Дівчинка запила таблетку холодною водою під співчутливими поглядами присутніх.
– Жахливо! – прошепотів Марко і витяг пляшечку зі своєї магічної аптечки. – Я маю зігріваючий бальзам. Дай свою долоню...
Люцина покірно простягнула праву руку, і хлопець капнув їй на долоню краплю яскраво-червоної рідини з різким, але приємним запахом.
– Тепер розітри руки.
За хвилину дівчинка відчула, як тепло біжить по жилах.
– Рецепт Санторіуса? – поцікавилась Соня.
– Я його трохи змінив. Замість крові кажана додав екстракту півонії.
– Дехто додає настоянки лавра і порошок рубіна, – зауважила Соня. – Чим більше – тим краще.
– Але можуть бути побічні ефекти. Ну, як допомогло?
– Мені вже краще, – відповіла Люцина. Щоки в неї порожевіли, і голос став дзвінкіший.
Мортіус кашлянув:
– Слухай, Марку, а засобу проти куль у тебе немає? Воно то правда, що сміливого куля боїться, але береженого, як то кажуть, Бог береже...
– Ні, таких засобів я не маю! – розвів руками хлопець. – Можу потім пошукати в книжках, якщо вам не спішно...
– Та ні, не спішно, – засоромився Мортіус. – То які в нас плани?
– Негайно йдемо до Королівського палацу, бо там найважливіше.
– Я ще ніколи не бачила справжнього королівського палацу! – зітхнула Люцина.
– Я там виріс. Як на мене, то занадто галасливе місце. Лишатись вам тут не можна, бо ще чогось накоїте. Мені здається, що без вас у палаці нічого не відбудеться...