Стежок у Саду було багато: усі покручені та химерні. Марко привів друзів до альтанки, звідки відкривався чудовий вид на квітник, що аж палав різними барвами. Тільки з висоти пташиного польоту можна було прочитати візерунок, у який вкладались квіти. Бо рослини здатні рухатись у просторі й часі. Їхнє барвисте письмо могли читати комахи, птахи й перелітки, бо вміли літати. А чутливі носики звірят читали письмо запахів.
– Про що ж писали квіти? – спитала Люцина згодом, і Марко їй відповів:
– Про погоду, про те, якою буде зима... Квіти повідомляють навіть про нещастя людей війну чи голод. Від кого тварини дізнаються, наприклад, про повінь? Рослини попереджають про появу недоброї людини, й звірята встигають сховатися...
Та це було потім, а зараз, ледве гамуючи нетерпіння, Марко промовив:
– Відпочивайте! Тут, у шафці, є печиво та цукерки. Пам'ятайте, ці квіти можуть вкусити...
– Так само, як книжки! – докинула Люцина. – Хіба ми схожі на нищителів?
Марко почервонів:
– Вибач...
– А як же я? – спитав Мортіус.
Маркові стало шкода цього чоловіка, котрий увесь час намагався усім допомогти, не завжди до речі:
– Ну, звісно, ви станете свідком найважливішої події в Королівстві!
– Я буду сидіти тихо, як миша. Але, як тільки буде потрібно...
– Нічого не маємо проти, – сказала Соня, тамуючи позіх. – Є тут якісь книжки? Я відучора нічого не читала...
– Я б чогось поїв, – нагадав Фелікс.
Тигрисик з Іляною попадали на землю. Великі звірі втомлюються швидше, ніж малі.
– Ага, випустіть кольорових мишей! Їм тут нічого не загрожує, – нагадав Марко. – Усе потрібне знайдете в шафці.
– Коли ви повернетесь? – спитала Соня, хапаючи першу-ліпшу книжку, що стояла на поличці.
– Державні справи швидко не вирішуються, – поважно мовив Мортіус.
48
Власне, то в Серединному світі можуть засідати цілими тижнями парламенти, конгреси й Верховні Ради. Тому Мортіус сподівався побачити, як поважні люди сперечаються, чубляться або просто дрімають. Чи голосують одноголосно, як це було за попередньої влади в його країні. Але все одно, цікаво порівняти... Добре, що вони встигли. Перед повнісіньким залом з'явився Головний Церемоніймейстер і схилившись над товстою книгою, відшукав у ній потрібне місце. Тоді набрав повітря в груди й мовив:
– Від імені народу Королівства зачитаю Закон про успадкування королівського трону: Місце попереднього короля займає його наступник, найстарший син чи дочка, якого Його Величність визнав гідним королівського трону.
Усі знали текст Закону. Зміст його був дуже простий, якщо в Королівстві все йшло, як належить. Але тепер ситуація була інша. Церемоніймейстеру тремтів голос, коли він продовжив після паузи:
– Ми повинні заслухати Головного Правничого Королівства, котрий дасть нам тлумачення Закону.
Як відомо, юристи вміють говорити без зайвих сентиментів. Той лисий чоловік у сірій мантії, що спадала на звичайний костюм, одразу приступив до діла:
– Отже, ситуація така. У покійного короля Даниїла був єдиний син, принц Август, якого він призначив наступником трону в Указі за номером 344. Дозволю собі зачитати цей Указ...
49
Із Королівського саду був вихід на терасу, куди виходили вікна кабінету короля, великої кімнати, заповненої книжками та рукописами. Звідти він міг милуватись садом. Охорона з'являлась тільки тоді, коли король виходив із кабінету. Однак, цей шлях до Головного Залу не був безпечним, як сказав Марко. Тому вони з Мортіусом полізли через віконце до підвалу, звідки вже потрапили до службових приміщень. Дорогу назад Мортіус не зумів запам'ятати, бо потім напівтемними вузькими сходами вони чомусь піднялись на горище, а потім і на дах, вкритий візерунчастою оранжевою черепицею. Але й це ще був не кінець. Із даху вони полізли у вікно вежі. Там стояв телескоп, вкритий пилом. Мортіус у дитинстві мріяв про такий, однак життя змусило його частіше дивитись на землю, а не в зоряне небо. Вони зійшли донизу. Їй Богу, навіщо було ходити то вгору, то вниз!.. Мортіус аж захекався, але Марко зовсім не звертав уваги на його фізичний стан.
На нижньому поверсі круглої вежі висіли сині халати.
– Вдягніть оце, – коротко кинув хлопець, і почав щіткою зчищати з себе пил та павутиння.
– А ти?
– Я не хочу переодягатись. Зрештою, це – мій дім.