Люцина не могла заснути, їй здавалось, ніби вона бачить чудовий сон, а як же заснеш уві сні. Вона дивилась на дерева: деякі цвіли, а інші вгинались під вагою плодів. Білий птах, схожий на того, що вона бачила в Замку, залетів до альтанки, але відсахнувся від кольорових мишей.
– Ти – Аона, так? – спитала дівчинка, і птах сів їй на плече. Його тінь злякала кольорових мишок, і якась із них зачепила яйце. Воно покотилось. Птах стримав яйце своїм тілом.
– Ой, Боже, ледве не розбилось! – зойкнула Люцина.
Пташка підкотила яйце до неї.
– Ти хочеш, щоб я його сховала?
Дівчинка взяла нагріте сонцем яйце й обережно поклала в торбинку. Птах знову сів їй на плече й почав перебирати дзьобиком волосся. І тут Люцина згадала, що було перед тим, як вона почала падати в Замку. Голос старої відьми, яка шепотіла їй на вухо дивні слова:
«Прокляття знято, моя королівно!» Ці слова чомусь дуже її злякали, бо були наче зі страшної казки. Хоча казки добре закінчуються, але вони, по суті, жорстокі. У дитинстві ми просто цього не помічаємо. От чому дорослі не люблять читати казок.
– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказала Соня, не розплющуючи очей.
Марко розчинив навстіж вікно. Високо в повітрі над садом билось два птахи: один чорний, другий білий. Ніхто не зумів би їх розборонити, як тоді, коли в Замку бились самі мечі: його й Повелителя. Хлопець вихилився з вікна. Куля випала в нього з кишені й покотилась стежкою. У ній, як колись у тому дитячому спомині, відбилась битва білого й чорного птахів. Люцина вибігла з альтанки й щось крикнула. Марко кинувся їй назустріч, обхопив руками і вони обоє дивились, як б'ються птахи. Блискавки шугали поміж птахів на тлі темно-синьої хмари, що затулила сонце.
– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказав Марко. То була найдавніша пісня, записана в Королівстві, яка ще існувала, напевно, до нього.
– День! – відповіла Люцина.
І сталося диво: обидва птахи розтанули в небі, лише на землю повільно падали зрошені кров'ю біла пір'їна й чорна пір'їна.
– Як це тобі вдалося? – Марко відступив, вражено дивлячись на дівчинку.
– То була загадка, правда? Я на неї відповіла. Той чорний птах влетів до альтанки. Не знаю, що йому було треба... Усе сталося так швидко. Спочатку вони билися на траві, а потім злетіли в повітря. Куди ж вони поділися?
– То не прості птахи...
Марко замовк. Стежкою до них йшла жінка в золотій короні, а з нею Серпень, теж у короні.
– Ось твоя мама, принцесо Люцино, – сказав хлопець. Перш ніж приголомшена дівчинка змогла ступити крок, перед нею виріс Головний Церемоніймейстер:
– Вітаю вас, Ваша Високість!
І низько вклонився. А коли підняв голову, його кругле обличчя розпливлося в добрій посмішці.
– А де ж корона? – спитав Марко. – Ви забули про корону!
Церемоніймейстер плеснув у долоні, й з'явився молодик із скринькою, в якій на блакитній подушечці лежав тоненький золотий обруч, викуваний для принцеси Кремінії 356 років тому.
Отак. Цієї сцени возз'єднання королівської родини не показували по телебаченню, тому Онисьо її не бачив. Втім, того ж дня до нього прилетіла голубка з листом від Серпня та Марка.
Що було потім
У Серединному світі…
Серединний світ, вважають у Королівстві, дуже недовірливий не лише до прибульців із інших світів, а й до своїх мешканців. Коли ти не такий, як інші, від тебе відвертаються або навіть проганяють. Тут живуть добрі й не дуже добрі люди, та значно більше таких, котрі час від часу хиляться то в бік добра, то в протилежний від нього бік. Через те його, мабуть, і звуть Серединним, і через те в ньому так неспокійно, бо ніхто не знає, чого можна чекати від інших. Але Серединний світ не єдиний у Всесвіті, як собі уявляють його жителі. Поруч із ним існують інші світи і впливають один на одного. Люди сердяться, коли не можуть чогось пояснити. Вони й досі не вірять у істот, яких чомусь називають надприродними, хоча краще би їх назвали неприродними, бо понад природою, як кажуть філософи, нічого не існує. Йдеться про перевертнів, опирів, довгомудів, привидів, хоча останні охоче з'являються на очі кожному, хто прийде після дванадцятої години ночі до місця їхнього перебування. Привиди – найкращі свідки того, що душа після смерті не зникає, просто обирає собі іншу форму для існування. Але її просто не помічають. Зрештою, буває, що не помічають живих людей та тварин, якщо вони раптом кудись зникають, як це трапилося з Люциною, її мамою, Мортіусом... Правда, репортера два дні шукали, бо потрібно було здавати черговий номер «Посейбічних та потойбічних новин», але ремесло борзописця (так іноді зневажливо називають трудівників пера) таке небезпечне, і коли врахувати спеціалізацію Мортіуса, часто закінчується фатально... Отже, йому знайшли заміну. У Серединному світі дуже часто в подібних випадках наголошують, що незамінних людей не існує. Навіщо тоді з ними панькатись? Громадянин Королівства напевно б дуже образився, а тут – усе нормально.