– Щось таке говориш, сам не знаєш що! – розсердилась Соня. – Піду, трохи почитаю перед сном...
Вона піднялася з лавки і почула якийсь дивний звук: чи то музику, чи то мелодійний передзвін. А після цього – човгання натомлених ніг по кам'яних плитах.
Нарешті в сутінках, ледь забілених туманом, виринула чоловіча постать, за якою плентався тигр.
– Дивись, хто прийшов! – вигукнув Мацько. – Той баламут, що водиться з тиграми...
– Нехай краще буде він, ніж хтось інший, – зітхнув Ясько.
– Води! – закричав Мортіус. – Негайно води! Соню, біжи по воду!
Та, нічого не питаючи, помчала до Замку.
– Ох, і марудна ця штука!
Мортіус поставив на лавку кошичок, накритий білою хусткою.
– Ні, не підходьте! Сюрприз! Вона може злякатися...
– Хто? – поцікавився Мацько.
– Побачите, коли скажу.
Соня прибігла з горнятком води. Половину вона вже розхлюпала по дорозі.
– Не мені!
Мортіус урочисто зняв хустку з кошика. Соня, а слідом за нею привиди зазирнули в кошик.
– О! – тільки й сказали вони.
– Ледве знайшов. Об'їздив усе Королівство!
У кошику серед м'якого темно-зеленого моху спочивала сліпуче біла квітка, тільки середина в неї відсвічувала рожевим перламутром.
– Не зараз, – сказав Мортіус. – Де це дерево жаху?
Ясько і Мацько попливли до дерева, на якому їх повісили. Воно завжди виглядало моторошно – і навесні, і взимку.
– Нам, зрештою, тут незле, – сказав Ясько. – Ми не хочемо ні до раю, ні до чистилища. Нам пощастило, що у нас є Соня...
– Хлопці, – приклав руку до серця Мортіус. – Ніхто вас не проганяє. Я вичитав у одній дуже старій книжці про ритуал очищення. Ви собі можете подорожувати, куди заманеться, а не сидіти ще триста років коло місця, з яким вас пов'язують прикрі спогади. Зрозуміло?
– Ну, коли так...
– Та звісно!
Мортіус поставив під дерево кошик із квіткою.
– А тепер візьміться за горнятко. Я вам допоможу полити цю неперевершену рослину. Тигрисику, не заважай!
Той неохоче відсунувся убік.
– Ну, беріться!
Три пари рук потяглися до горнятка.
– А заклинання? – спитала Соня.
– Хай тобі! Ледь не забув... Повторюйте за мною: «Пробач, квітко, наші дитячі пустощі! Відпусти нас на всі чотири сторони світу!»
Ясько і Мацько повторили. Голоси в них були слабенькі, як у всіх привидів. Вода полилася на зелений мох.
– Це ще не стопроцентна гарантія, – мовив через якийсь час Мортіус, і тієї ж миті стовбур дерева почав двигтіти. Якась сила вчепилась у його коріння й почала тягнути в глибину землі.
Усі повідбігали. Тигрисик сховався за спину Мортіуса. Дерево зі скреготом повільно входило в землю. Вітер вив у листі. З горішнього поверху почали падати кавалки цегли.
– Сердиться, старий чорт! – із серцем вимовив Мацько.
За півгодини було вже по всьому. Квітку теж поглинула земля, разом із кошиком. Звільнені привиди, побравшись за руки, полинули крізь мур у свою першу мандрівку. На небі весело блищав тоненький серпик місяця. Соня з Мортіусом сиділи на лавці й мовчали.
– Ти надовго? – врешті спитала Соня.
– На все життя, якщо ти не проти! – палко відповів Мортіус.
Тигрисик розплющив одне око:
– Таточко хоче з тобою одружитись. Ти згодна?
– Я... ще подумаю! А ти допоможеш мені з ремонтом, Мортіусе?
– Навіщо? Ці руїни такі романтичні... Ну, добре, допоможу! Запросимо майстрів із Королівства... А ми будемо з тобою видавати газету для жителів Граничного світу.
Отакі справи. До речі, Стілець-підступець теж у Замку. Відколи там з'явився Тигрисик, від їхніх пустощів нікому немає спокою.
Бабуся, для якої Люцина написала три літери на стіні, більше не затуляє їх килимком. Вона вивчила решту літер, але найбільше їй подобаються А, Я та Ї. Вона вишила їх на серветці й надіслала принцесі Люцині. Незабаром бабуся поїде в гості до дівчинки.
Якось хлопчик, котрому Мортіус подарував годинник, побачив переліток і відтоді приходить дивитися, як ті садять Чарівний гай. Він такий тихий і чемний, що перелітки вирішили вивчити його на садівника, а це дуже велика честь, бо садівники, котрі беруть уроки в переліток, розуміють мову дерев і квітів.
А щодо злидників, то їх стає щораз менше. Ніхто не знає, куди вони діваються. Бува й таке.
У Королівстві...
Люцина щоранку тепер прокидалася в Королівстві. Чи падав дощ, чи світило сонце, однак це було Королівство. Вікна її спальні виходили в сад, і знову, як колись, кіт Фелікс на світанку зістрибував на підвіконня й солодко засинав. А Люцині доводилось вставати і поспішати на уроки, що мали її підготувати до навчання в Академії. Маму вона бачила рідко і, звісно, більше її не критикувала, бо тепер то була її Величність. Тож мусила стримуватись і з'являтись частіше в сукні. Не так легко стати принцесою в п'ятнадцять років, тобто дізнатись про те, що ти завжди була принцесою і маєш брата-короля. Власне, Серпень ще тільки вчився на короля і кожен день брав королівськи уроки. Пересиджував то в бібліотеці, то в архіві, аж помарнів. Мама була така зайнята, що за обідом не раз доводилося нагадувати їй про себе.