Марко напився води зі дзбанка.
– Такої смачної води я не зустрічав ніде, хіба в одному місці. Пам'ятаєш липу на узліссі? Скоро ми туди повернемось.
Кіт вдоволено муркнув і почав вмиватися.
– Маєш рацію. Я ще й вмиюся.
Джерельце було тут же, в печері. Тихо дзюркотіло, спадаючи по дощечці до невеликої ямки, викладеної камінцями. На кілочку висів простий білий рушник, але Марко не посмів його чіпати. Витерся полою камізельки.
Коти – найкращі охоронці в світі. Вони вгадують ликі думки, їх не можна підкупити лестощами, і вони захищатимуться до останку. Крутиголовці ненавидять котів. Коли хтось не терпить цих розумних і спритних істот, значить, у нього нечисте сумління.
Час волікся дуже помалу. Та й не було годинника. Можливо, стемніло. Долинав грім. Охорона, напевно, уже змінилась: великий і славний Сиволапів рід. На якусь мить Маркові стало страшно, що принц не прокинеться. Він притулив щоку до теплої голови кота, і той заспокійливо почав мурчати.
Певно, вони задрімали, не витримавши напруження останніх днів. Маркові цього разу довелося важче, ніж за звичайних відвідин, бо просвіт між світами пильно стерегли невідомі сили. Один раз він ледь не потрапив до соляної шахти: отвір старанно притрусили зеленим гіллям. А піщані лійки на останньому відтинку шляху почастішали. Та нічого, добре, що він тут...
Запону Марко відслонив, щоб Серпень, прокинувшись, побачив світло, а не темряву. Більше вони з Сиволапом не могли зробити нічого. Тільки чекати. Марко став частіше кліпати очима, похилився на бік. Він наче кудись плив, закутаний у щось м'яке й тепле. Можливо, так було потрібно, щоб ні Марко, ні кіт не стали свідками зняття закляття. Темна тінь, наче хмара, пропливла над заснулими. Вона не мала форми й чітких обрисів і незабаром зникла, втягнувшись у розколину біля дверей. Вогонь, що був погас, спалахнув рівним чистим полум'ям. Гроза лютувала так, що вода просочилась крізь склепіння і кілька холодних крапель упали на ніс та чоло Серпня. Він розплющив очі, все ще затуманені отрутою, рештки якої не встигли покинути печеру разом із тінню. Але ці очі вже мали в собі життя, на відміну від скутого глибоким сном тіла. Потім до хлопця долинув запах іншого світу, такий дражливий, що він аж легенько чхнув. Відчуття поволі прокидались, але свідомість ще дрімала.
– Де я? Хто я? – самими губами прошепотів лицар Серпень.
І його почули.
11
Незважаючи на те, що гроза могла ще повернутись, коло Медової печери було людно, або краще сказати – кітно. Король котів скликав на опівнічне віче охоронців, і сотні лицарів непомітними стежками, прикриваючись плащем темряви, збирались до підніжжя гори. Якщо й були між ними якісь ранги, то лише через особисті заслуги, а не за героїчні діяння предків, бо коти не надають жодної ваги породі, тобто привабливій зовнішності, що так цінується в їхньому племені людьми. Дощ був дуже неприємний для котячого хутра, тому лицарі поховалися під лопухами, у кущах, щілинах, очікуючи виходу Короля. Ліхтарик міг би вихопити з темряви то вушко, то кінчик хвоста, око зелене чи жовте, але жоден кіт із обережності не виставив би себе цілого, і не те, що не нявкнув, а й навіть би не муркнув. Здавалося, тут не знайдеш навіть одного кота, а насправді їх було коло Медової печери аж три сотні. Дехто, щоб потрапити сюди вчасно, вирушив ще по обіді з дому. Усі коти мають дім, але не кожен має господаря, про якого б піклувався.
Лицар, що спав у Медовій печері спасенним чи заклятим сном, для багатьох котів був саме тим господарем, про якого вони могли піклуватись, і це додавало їм мужності в нелегкому, хоча й вільному, житті. На штандарті Лицаря був зображений кіт. Цей факт належав до історії, яка усно передавалася з уст в уста кожному поколінню котів міста. І не один кіт мріяв дожити до того дня, коли Лицар прокинеться і визволить Королівство від крутиголовців. Творцем і натхненником цієї історії був Головний охоронець і товариш Лицаря кіт Сиволап. Довге чатування біля ложа ні живого, ні мертвого господаря допомогло йому відшукати цю ідею, яка надала сенсу існуванню і підтримувала надію. Готуючи майбутнє військо, Сиволап знав: у людей Королівства відібрали душу, і вони стали такі слабкі, що вже самотужки не зуміють визволитись з-під гніту Імперії крутиголовців.
Тим часом у печері Марко допоміг сісти королівському синові на його убогій постелі. Лише після ковтка цілющого вина з королівського винограднику Серпень відчув, як руки и ноги помалу теплішають і оживають. Він бачив усе, наче в тумані, й погано розумів, про що йдеться, проспавши так довго в світі, у якому ніколи не бував раніше. Йому здавалось, що він проспав лише мить. Навіть не пам'ятав, як заснув. Марко не знав, як про це розповісти, а також про все інше. Це слід було зробити обережно, поступово, але й не гаючи часу. Марко мусив сказати сам, бо Сиволап не розмовляв по-їхньому.