– Ти ще слабкий. Коли хочеш знати, тебе отруїли, і як би не хист помічника королівського лікаря, Антося, ти заснув би навічно.
– А що з Фабіяном?
– Королівський лікар і чародій зрадив нас усіх. По-людськи його можна зрозуміти: крутиголовці викрали його дочку. То він і зламався. Але ні, зрада завжди є зрадою. Нині в Королівстві знайдеться дуже мало людей, стійких супроти неї. Виходити з печери тобі не можна. Я ще не знаю, як ми звідси виберемося, але мусимо вибратись. Як казав славний король Олімпій III, складних рішень завжди багато, а просте – тільки одне, і найліпше обрати його...
12
Небо розчистилось, і де-не-де блимали зірки. Кропив’яний цвинтар був для опирів та відьмаків останнім романтичним місцем. Добрий кавалок його уже відрізали будівельники для приміських котеджів, і на цьому, правда, справа скінчилась. У віллах, що поглинули силу-силенну грошей, мешканцям не було життя. Армія екзорцистів і ясновидців не могла б дати собі раду з тутешніми привидами, котрі оголосили живим справжню війну, що не припинялася ні вдень, ні вночі. Ті люди, котрі ні в що святе не вірили, вважаючи єдиним богом гроші, і відзначались особливим цинізмом, зазнавали поважних нервових розладів. Привиди сідали разом із ними в авто, переслідували в офісах і тероризували на світських вечірках. Навіть агенти крутиголовців, що перебували в місті у справах, не витримували і переселялись подалі. Слуги темних сил, тобто опирі, відьмаки, довгомуди та інші, не нападали на них, однак привиди, власне, лише тіні, видимі й невидимі, не залежали ні від кого. Вони боронили Кропив'яний цвинтар, бо їм не було куди подітись. По кілька сот років вони тримались цього місця, черпаючи силу у власних нещастях. І непрощенні злочинці, і невідомщені жертви тримались разом та знали один про одного усе.
Для опирів та відьом Кропив'яний цвинтар був радше парком, місцем збору зілля, а довгомуди вперто шукали там скарби. Пліснявці та слинявці на літо оселялись у вогких прохолодних склепах. Привиди не любили довгомудів, бо ті брали чуже, але врешті домовились між собою, що довгомуди крастимуть і повертатимуть майно небіжчиків. Люди давно сюди не заходили, і цвинтар заріс кропивою та бузиною, а троянди переродились у шипшину. Поміж високими деревами проходила алея, на якій без сонця ніщо, крім моху, не могло прорости. Він вкривав плити темно-зеленим килимом.
Особливо впертих власників прицвинтарних котеджів, які ще не втекли, легко впізнавали в місті по пляшечках із свяченою водою, вервицях і крутих амулетах, привезених із острова Гаїті, де процвітає магія різних ґатунків. Проте ніщо не допомагало.
Тим часом, завжди існує просте рішення, як любив казати король Олімпій III, і саме тому його ніхто не помічає. Не треба боятись. Досить тихо сказати кілька слів – і зникнуть привиди, а відьми, опирі та вовкулаки втратять силу. Цих слів навчила Люцину бабуся, яка знала, що світ не може тебе скривдити, доки ти від нього не відвертаєшся. Важко сказати, чи ще хтось у місті знав ці слова. Можливо, і знав, але не вірив у їхню силу.
Ось у такому похмурому й дикому місці мали зустрітись глупої ночі Повелитель з фон Стронціусом. Вони перебували в нерішучості, сподіваючись один в одному знайти підтвердження здогадів, доки не прийдуть вказівки з Імперії, центру зла, звідки воно розповзалося по різних світах, завжди голодне, жадібне й нахабне. У цьому злі черпала підтримку всіляка нечисть. У самій Імперії проростало усе, що було спрямоване на поневолення, руйнування, занепад, а зброя Імперії, спроектована вченими магами, послуги яких щедро оплачувались, сіяла паніку й жах. Захищатись від неї було безнадійною справою.
Довгомуд Лукаш припаркував «Вольво» біля однієї з покинутих мешканцями новозбудованих вілл. Він міркував, де ліпше понишпорити в пошуках здобичі: у порожньому будинку чи на цвинтарі. Як інші господарі відпускають водіїв випити кави, так Повелитель, якщо не потребував послуг довгомуда, дозволяв йому розважитись таким чином.
– Маєш півгодини, – попередив Повелитель, обійшовши мовчанкою те, що довгомуд напахнився його туалетною водою «Дев'ять кіл пекла». Він, не озираючись, попрямував у бік цвинтарних воріт. Власне, воріт давно не було : їх перегороджувала стіна висохлих будяків і свіжої кропиви. Відьми та опирі проходили через отвір у напіврозваленому мурі.
Життя буяло на нічному цвинтарі: не тихе, непримітне, як удень, а жваве, насичене подіями, часом трагічними. Блискавками шмигали ласиці, висліджуючи здобич. Угорі літали сови та сичі, перегукуючись одне з одним. У розбитих склепах вовтузились ще незрячі лисенята. Здичавілі пси виходили в місто на полювання. Тут був їхній притулок і дім, найкращий у світі. Вони так само боронили його від чужих, як і привиди.