Привиди теж вийшли на прогулянку. Але, на відміну від видимих мешканців – звірів та птахів, людина не могла їх бачити. Її зір для цього був занадто слабким. Напівпрозорі постаті, вбрані в старосвітські строї, збирались групами для бесіди. Повз Повелителя пройшла закохана пара отруйників: дама була в криноліні, а пан у трикутному капелюсі. Вони жили довго і померли від старості. За ними чимчикувала їхня жертва, тітонька зі своїм песиком-привидом. Інших розваг у неї не було, хіба повторювати: «Мадленко, тримай спину рівно!» І так уже двісті років. Найстарший привид, на прізвисько Морок, у чий скромний нагробок сто двадцять років тому вдарила блискавка, розколовши надвоє, вклонився Повелителеві й пробурмотів, що «сьогодні на цвинтарі в біса людно».
– Так-так, маєте рацію! – підтвердив Повелитель. Не зважаючи на безтілесність і вміння тримати язик за зубами, привиди відволікали його від того, задля чого він прийшов сюди.
Стронціус з'явився трохи з запізненням, але без найменших докорів сумління. Минулися ті часи, коли він, розкривши поли чорного плаща, спадав із неба на нічного перехожого чи протискувався крізь віконечко карети до втомленої танцями і залицяннями панянки, яка поверталася в супроводі тітоньки з балу. Стронціус міг би знову відчути радість життя, однак щось у ньому надломалось, відколи він зіткнувся з одним варіятом, котрий уявив себе мисливцем за вампірами, надивившись дурнуватих голлівудських фільмів. Опир не боявся осикових кілків та срібних куль, а часник викликав у нього лише слабкий головний біль. Щодо сонця, то Стронціус його зроду не бачив і не хотів бачити, відчуваючи, що наслідки будуть поважніші. Врешті він змушений був позбутися надокучливого мисливця й оселився там, де жодна людська душа вкупі з тілом не хотіла б мешкати, на березі підземної мертвої річки. Там було йому так спокійно, як ніколи, особливо, коли в домі з'явився комп'ютер Тосик. Він геть підкорив собі старого і, здавалось, не схильного до сентиментальності опира. Той нізащо не проміняв би його на інший, слухняніший. Стілець-підступець навіть трохи ревнував господаря.
Незвична бунтівливість ріки стривожила Стронціуса. Він мав ще й інші підстави для побоювань, але поводив себе стримано.
– Вибач, що спізнився. Комп'ютер ніяк не хотів віддавати пошти. Молоде, дурне...
– Щось нового? – поцікавився Повелитель. – Давай відійдемо, бо тут багато сторонніх вух.
Привиди часом поводили себе, як діти. Чіплялися, щоб хтось їх вислухав і пожалів. Якраз старша пані в капелюшку з цілим пташником на крисах жалілася Повелителю на невістку, і він, як джентльмен, мусив уже десять хвилин кивати головою.
– Усе, поговоримо потім, – грубо обірвав її Стронціус, який, спілкуючись із комп'ютером і Вампірнетом, навчився круто лаятись. Він перехоплював послання збиточних опирят-хакерів, зашифровані непристойними словами.
– Вона образилася... – мовив Повелитель, дивлячись, як пані відходить, тулячи до носа хустинку з чорною облямівкою.
– Та пішла вона... Слухай, я отримав повідомлення з імперської канцелярії. Ти переглядав пошту?
– Під час засідання Клубу стався невеличкий землетрус.
– Отже, землетрус? Цей землетрус щойно прокинувся в Медовій печері. Звати його принц Август.
– Яке нам до цього діло? – лукаво мовив Повелитель. – Ми й так робимо все, щоб підготувати прихід Імперії в цей убогий і безглуздий світ. Король не при своєму розумі, корона в імператорській скарбниці, а те, що малий вийшов з коми, ще не означає, що він здоровий. Цей недовчений студент навіть битися не вміє. Зняти перстень з руки Мартисії – це ще не подвиг. Чи зуміє він звідси вибратись? Та й народ Королівства такий заляканий, що нічим не допоможе принцові.
– Слушно, слушно! Якби він поспав ще стільки, то було б справді нічого. Гірше, що ми маємо клопіт...
– Це від нас не залежить, – голос Повелителя набув твердості. Він чудово знав, що з їхньої нечистої братії довіряти не можна нікому. Але битися з дітлахом йому не пасувало. Той лицар, що залишив осколок меча у його печінці, був, принаймні, дорослим.
– Звісно, ми завжди готові... Як консультант, я...
– Будемо дотримуватись вказівок. Що накажуть, те й робитимемо. Тобі б не хотілось опинитись у піщаній воронці. Мені – теж.
– Наша справа не пустити Августа до Великого Льоху, зупинити його ще в місті. Але то буде нелегко. Тобі випала висока честь – мобілізувати всі сили.