– Бідолахи, – зітхнув хлопець. Це я винен у всьому! Певно, через те, що нетутешній...
Якби це був автобус, то давно би вже заїхав у кущі, і для когось усе скінчилося б кепсько. Але трамвай долав останні метри до пагорба без допомоги водія, бо, навіть якби забув дорогу, блискучі рейки, освітлені вечірнім сонцем, освіжили б його пам'ять.
– А вам, панночко, не погано? – стурбовано спитав хлопець.
Вона хитнула заперечно головою. Дівчинці навіть на думку не спало запідозрити попутника в причетності до того, що зараз відбувалось із кондукторкою та водієм.
– Це дуже добре, – сказав хлопець. – Я радий, що ви не такі.
«Ніколи не розмовляй з незнайомцями», – згадала дівчинка слова мами. А може, так називався якийсь із фільмів? Їй захотілось швидше опинитися надворі.
Трамвай вихопився на гору й застиг. Настала тиша, а потім трамвай теж чхнув. Здавалось, він зараз розлетиться на шматки. Але цей трамвай зробили за старих добрих часів, тому по шибках лише розбіглися тріщинки, наче павутинки.
Кондукторка, здається, знепритомніла, а можливо, ще встигла закричати. Двері розчахнулися. Панночка не зауважила, як зійшов хлопець. Він наче розчинився в повітрі.
На зупинці сидів дід, що торгував соняшниковим та гарбузовим насінням, міряючи його скляночкою. Він повернув голову в бік парку. Там посипаною цегляною крихтою доріжкою бігла руда істота з пишним хвостом – наче пес прогулювався перед вечерею. Але то був не пес, а лис, на якого ніхто не звертав уваги, бо не було кому. Власне, насувалася гроза.
У того діда наша панночка ніколи не купувала насіння, бо не любила його взагалі. Дід їй не подобався, бо не раз вона чула, як той брудно лаявся. Однак він першим помітив лиса, чи лисицю. Здається, це все-таки був лис. Зупинившись перед світлофором, дівчинка зауважила, що дід витягнув з-за пазухи мобільника й комусь телефонує.
Але треба було поспішати, бо небо потемніло. Дома ніхто її не чекав. Мама сьогодні поїхала у відрядження. Попереду були довгі й нудні канікули.
Дівчинка перейшла дорогу, залишивши позаду занедбаний парк, що більше нагадував ліс, і трамвай із потрісканими шибками. Їй стало його шкода: коли почнеться злива, він не матиме навіть куди сховатись. Так і будинки: якщо їхні дахи не діряві, захищають людей від негоди, а самі мокнуть, мерзнуть і, можливо, хворіють на грип.
Їй було недалеко: вулиця Кульбабова, 4, квартира 14. Дім, певно, пережив не одну епідемію грипу та вітрянки – вгруз у землю, посірів. Старі дерева сягали третього поверху і, коли виставити голову з вікна, знизу від землі тягнуло вогким духом провалля, куди сонце зазирає лише на кілька хвилин. Вночі чутно було скрипи, шарудіння, брязкання, під що так легко засиналося, а гілки дерев розхитував вітер, і на стелі мерехтіли тіні. Той, хто виріс у такому будинку, не боятиметься привидів і не проганятиме, бо це також і їхній дім. Люцина, правда, досі не бачила жодного, але чула різні незвичайні звуки.
Якісь малі бігали поміж будинками з іграшковими автоматами, стріляючи одне в одного. Вони страшенно дратували. На підвіконнях перших поверхів сиділи товсті коти, знервовано посіпуючи вухами. Їм хотілось зістрибнути вниз, але вони боялись гармидеру надворі. За спинами тих котів готувалась вечеря. Пахло смаженою картоплею і гарячими пиріжками. Люцина проковтнула слину.
На верхніх поверхах крутили дешеву попсу. Усе це так не пасувало до лиса, що біг стежкою в зеленій траві вечірнього парку, що дівчинці хотілось негайно опинитись удома, світі, захищеному з усіх сторін від диких вересків невихованих дітисьок, лементу тупої музики, запахів кухонь, відполірованих до блиску мамами, що виходять лише за покупками та іноді в гості. У свої неповних п'ятнадцять років Люцина розуміла, що існує багато світів, а той рудий хлопець нагадав їй, як небезпечно потрапляти з власного до чужого світу. Справді, коли сутеніє, можна злякатися, наскільки небезпечною була прогулянка по місту вдень. Мама щотижня купувала місцеву газету, що називалась «Посейбічні і потойбічні новини», половина якої складалася з моторошних кримінальних історій. Коли мама надибувала щось особливо страшне, то казала несміливо: «Може, мені зустрічати тебе не на трамвайній зупинці, а приходити просто до художньої школи?» Ясна річ, для нашої панночки то було вже занадто. Бабуся, коли ще жила, міркувала набагато розсудливіше: «Що має статися, те станеться». А мамі знову доводилося їхати у відрядження: вона пропонувала книгарням книжки свого видавництва, і грошей у них завжди не вистачало.