Із королем на змагання приїжджав і принц Серпень. Він щиро вірив, коли був малим, що у вежі сидить справжня фея, і зняти перстень з її руки – вчинок, гідний лицаря. Не раз вони з Марком тренувались на стінах Академії, обплетених диким виноградом. Марко намагався перетворити камінь у піддатливу м'яку масу, схожу на ту, з якої вони ліпили різні фігурки, кидаючи в окріп, щоб ті ствердли. Серпень боявся зізнатися, що від висоти йому паморочиться в голові, і намагався побороти цей недолік. Втім, потрапити до списку претендентів на перстень Мартисії вони не могли. До цієї гри допускались лише особи від вісімнадцяти років. Та й участь у цьому змаганні не пасувала б, як вважали король та головний архіваріус, їхнім синам. Свого часу їм теж заборонили прилюдно видряпуватись на вежу, то вони й своїм дітям не дозволяли.
Того разу сіявся дрібний дощ, і над озером зависли сиві пасма туману. Марко застудився і лежав удома, а принц мусив показатися перед народом, хоча після доволі суворих правил Академії, де ніхто не робив різниці між королівським сином і сином конюха, він боявся опинитись у центрі уваги. Правда, на святі він міг бути в звичайному студентському вбранні, тільки на голову мав натягнути тоненький золотий обруч.
Отож, Серпень сидів поруч із батьком під балдахіном із королівським штандартом, і дивився, як інші старші хлопці, а то й бородаті чоловіки, без альпіністського причандалля дряпаються по вежі, викладеній із зеленувато-сірого каменю. Він бачив їхні помилки, яких нізащо б не зробив. Глядачі підбадьорливо кричали. На саму фею ніхто не звертав уваги, наче то була лялька, а не жива істота. Слизьке каміння не дозволяло дістатись навіть до половини вежі. Обдираючи руки об виступи, учасники змагань зісковзували й падали у воду, звідки їх сітями виловлювали рятувальники і під глузливий свист публіки відправляли сушитись у спеціальний павільйон.
Серпень дивився на неприступну вершину, де майоріло серпанкове покривало феї, й думав, що їй, напевно, там дуже зимно. Справді, фея Мартисія, тобто акторка Гликера, ніяк не могла дочекатись, коли це все скінчиться. До неї не долинали звуки знизу, зате з вершини вежі вона бачила і дрібну комашню – людей, і Чарівний ліс, а далі – столицю Королівства, поділену на Старе і Нове місто. Вона воліла жити в Новому, цивілізованому, з водяним опаленням і гарячою водою. Для неї це була лише роль, а виступала вона в театрі «Три соколи», щоправда не дуже успішно. Добре, що ніхто з тих авантюристів не претендуватиме на її серце, тільки зніме перстень з руки. Непогана річ, але дуже масивна. І можливо, це не діамант. Гликера відчула, що знову змерзла і руки посиніли. Вона гукнула служницю Тересу, щоб та принесла гарячої кави.
– Ну, як я виглядаю? Ніс не почервонів?
– Боюсь, що вашого чудового личка ніхто сьогодні не побачить. Залишилось тільки троє...
– От і добре, – знизала плечима наша фея. – Нудота!
Вона витягла з шухляди туалетного столика маленьку пляшечку рому й накапала до кави, бо, хоч і мала на собі купу одежі, це почесне висиджування могло б закінчитись хворобою.
«Слабаки! – подумала вона про тих бідолах, що сипались, наче грушки, з гори. – Якщо був би пристойний лицар, я б його поцілувала».
Тим часом Серпень, поруч якого не було Марка, який втримав би його від нерозумного вчинку, вирішив урятувати невдалі змагання. Він тихенько посунувся убік і непомітно вийшов. У школі це одразу б зауважили. Потім, згадавши про королівську гідність, зняв з голови обруч і сховав його за пазуху, під сорочку. В очах простих людей тільки цей обруч робив його вельми поважною особою. Втім, дехто впізнав у ньому принца. У ложі для гостей він помітив трьох крутиголовців, зодягнених у шкіряні куртки з брязкальцями, що їх називали орденами. Їхні очі наче всотували в себе усе довкола. Серпень мерзлякувато повів плечима. Він не міг терпіти цих чужинців, хоча вони не заподіяли йому жодної шкоди. Ненавидів їхню тупу музику, яка увійшла в моду, лискучі авто з затемненими вікнами, а найбільше їхню всюдисущість. Крутиголовці впізнали його і низько вклонились. Хлопця аж пересмикнуло від огиди.
Далі було легше: вийти з кола охорони простіше, ніж увійти до нього. Принц змішався з натовпом і обійшов озеро, відшукавши місце, де майже не було людей. Скинув у кущах куртку з емблемою Академії, визувся. Тепер ніхто не міг би його впізнати здалеку. Туман дозволив Серпню непоміченим увійти в холодну воду озера. Він плив тихо і думав, що матиме шанси, якщо уявить собі, що йти угору – це йти по рівному. Він уже випробовував цей спосіб, прочитавши про нього в книжці для альпіністів.