Хлопця помітили, коли він став дряпатися на перший поверх вежі. Усього їх було сім, і вони поступово звужувалися догори. Рятівники в човнах хотіли завадити йому, але він успішно вибрався на вузенький виступ, намагаючись не дивитись униз. Із цього боку король не міг його бачити. Ліпше, щоб ніхто не бачив, доки він не сягне останніх поверхів. Він не мав номера на спині, як учасники змагань, та й вирішив вибратись на вежу, бо трапилась нагода нарешті випробувати себе. Руки задубіли, ноги так само. Гравці не лізли на вежу босими, щоб не осоромитися перед феєю і вбирались у гарну одежу, яка швидко бруднилась. Обруч врізався в голий живіт, нагадуючи про себе. То була прадавня реліквія його роду, що вінчала русяві, чорняві й руді голови принців та принцес і зараз ніби випромінювала їхні думки. Вони схвалювали його сміливий і зухвалий вчинок.
Останній із гравців звалився додолу, і король, спостерігаючи за цим прикрим видовищем у підзорну трубу, дав наказ припинити змагання. Зрештою, люди добре розважились.
– Ваша величносте, з цього боку ще один. Він уже на п'ятому ярусі...
– Який номер?
– Він без номера.
– Хто його пустив?! Нехай рятувальники пливуть до нього!
– Уже зроблено, Ваша величносте! – відповів Головний розпорядник.
– А де мій син? – похопився король, і щось неприємне торкнулося його серця.
...Марко лежав у ліжку далеко звідси і, хоча й дрімав, раптом відчув небезпеку. Поруч, на столику, стояла дерев'яна скринька з чарівними речами. Він сягнув по кришталеву кульку, загорнуту в клапоть чорного оксамиту й поклав її собі на живіт. Завжди прозора, куля зараз була наповнена сивим туманом, крізь який він не міг нічого розгледіти. Сиволап підгилив її лапою і став качати по ковдрі. Він прокидався миттю.
– Гляди, не розбий! Я ж її приручив... Спробуємо щось інше. Як ти вважаєш, котику?
Сиволап звів очі до стелі, муркнув і ліг на підвіконні. За вікном продовжував падати дощ.
Марко вийняв із скриньки яйце, трохи менше за куряче, й поклав на столику. Яйце поводило себе неспокійно.
– Ми допоможемо йому звідси, Сиволапе. Я так і знав, що він не втерпить. Було б задля чого! Тримайтесь, Ваша Високосте!
У кота спалахнули очі. Він стрибнув на столик і почав стежити за рухами яйця, як стежать за мишею: нерухомо, з розширеними зіницями. Напружені антени вусів ледь тремтіли. Яйце раптом опинилося на краю столика, і кіт спритно впіймав його, затиснувши між передніми лапами.
Принц, який послизнувся за кілька метрів до вершини, відчув, що руки його приклеїлись до каменя.
– А тепер повиси трохи, небоже, щоб знав, як не слухатися! – зловтішно мовив Марко, бо хтозна, що було б, якби він не втрутився. Падіння з такої висоти могло скінчитися поламаними ребрами. Смерть для Марка не існувала. Хлопець був переконаний, що ні він, ні Серпень не можуть загинути безглуздо. Навіть, коли принц геть скидався на мертвого, він не повірив.
Зараз Серпень згадував:
– Я послизнувся і вже знав, що падаю... Але тут якась сила притиснула мене до стіни, і я спинився. Приліпився, як муха до скла. Камінь піді мною став гладеньким і теплим. Я здогадався, що це твої чари. Більше ніхто не зумів би такого. Ти ж перечитав такі чаклунські книжки, яких не було в жодній бібліотеці, крім палацової. Коли я зігрівся, мені стало соромно за мою безпорадність, і врешті я сяк-так подолав решту відстані. Теплий камінь додав мені гнучкості. Коли я вчепився руками за балкон, фея скрикнула від подиву. Я був геть мокрий і брудний, і такий малий порівняно з нею. Вона так одразу й сказала:
– Замалий ти, хлопче! Дай витру носа.
– Якби вона знала, що ти принц, то так не повелася б – зауважив Сиволап, котрий нагодився на середину розповіді.
- Хто б це не був, він заслуговував ввічливості, – дорікнув котові Марко. – Деякі короновані особи не здатні навіть вивчити табличку множення!
– Ти це про мене? – образився кіт. – Я дещо знаю: шість на шість – тридцять шість, п'ять на п'ять – двадцять п'ять, сім на сім – сорок сім. Йой, а може, й не сорок сім... До речі, даремно Ваша Високість шпурнула той перстень в озеро. Вийшло так, ніби фея не віддала його тобі...
– Ти б її бачив! – скривився Серпень. – Товста, стара і розмальована... Марко посміхнувся: