– Та це ж репортер Мортіус! – сказав один із них.
– Не має значення. Велено брати і лисів, і людей.
– Я – репортер. Виконую завдання, – простогнав Мортіус. – У мене є амулет із собачою головою...
– Нічого не знаю. Велено брати усіх. Наказ Повелителя.
– А що, власне, сталося? – поцікавився Мортіус.
– Цікавій Варварі носа одірвали! – відрізав той, що здавався нижчим і молодшим.
– Яка я вам Варвара?! Мені додому треба!
– Авжеж, до маленької дитинки. Чули про твоє малятко!
– О, починається!.. Цей запах крові... – хрипко мовив старший.
– І мені щось нудотно... Ану вставай і йди вперед!
– Хлопці, не треба! – затремтів Мортіус. – Тільки не це!
– Йди та не озирайся! Писака...
– Може, обшукати? Зброю маєш?
– Ні-ні!
– Газовий балончик?
– Та що ви!
– Обшукаємо пізніше. Тут наших багато.
«Ідіоти!» – втішився Мортіус зі своєї маленької перемоги і того, що все-таки його знають як репортера-журналіста. Принаймні, з'явилась надія, що найближчим часом його не вб'ють. А Тигрисик чекає... Серце Мортіуса стислося. Погано, коли в тебе немає друзів, що могли б подбати про твого улюбленця. Мортіус пройшов кільканадцять кроків і почув за собою тріск хмизу. У ніздрі вдарив різкий запах дикого звіра. Він кинувся бігти, не тямлячись від страху, але двоє здоровенних вовків стали перед ним, вищиривши безліч блискучих зубів. З пащек капала голодна слина. «Рефлекс Павлова», – майнуло в голові Мортіуса. Єдине, що він запам'ятав із біології у школі. Більше він не думав, а керувався інстинктом самозахисту. Вихопив із кишені куртки перцевий балончик і спрямував потужні струмені перцю прямо в очі перевертнів. Дике виття супроводжувало його через парк. Він не пам'ятав, коли ще так швидко бігав. Влетівши до квартири, Мортіус прихилився до стіни. Холодний піт заливав йому очі.
– Усе, кінець, – мовив сам до себе Мортіус.
Величезна тінь лягла на стіну. Колобок протиснувся в передпокій і позіхнув. Мортіус обняв його за шию.
– Нам – кінець, – сказав приречено. – Я зробив дурницю, бо переживав за тебе. Зараз перепочину й піду каятися. Може, мені пробачать... Або ми втечемо. Я волію перше. Вони нас і під землею знайдуть...
– Під землею – ні, – озвався м'яким басом Колобок. Спершу Мортіус навіть не звернув уваги на те, що тигр розмовляє по-людськи. – Ми підемо в Королівство. Там я потрібний. Там потрібний ти. Не як репортер - як людина. Я захищу тебе, таточку!
– Що ти сказав?!
– Таточку – сказав. Я буду краще говорити. Ти мене навчиш.
17
– Я розумію, – сказав Марко, – що за один раз ти дізнався стільки поганих новин, скільки ми протягом довгого часу. І ти ще хворий.
– Не хвилюйся, головне – це вибратись звідси.
Усі троє вже втомились. У Марка аж позападали очі. За стінами Медової печери був зовсім чужий світ. Може, не такий ворожий, як Імперія, але й до нього сягали її загребущі руки. Цей світ нічого не знав про Королівство, вважаючи його казкою, вигадкою. Як би там не було, навіть паралельні світи не відгороджені один від одного глухою стіною. Завжди з'являються мандрівники, котрі знаходять стежки до цих світів і вміють берегти таємниці.
Власне, принца Серпня не цікавив світ, до якого він потрапив мимоволі. Хлопець прагнув якнайшвидше опинитися вдома; серце його по черзі займали то гнів, то розпач, то жаль за батьком. Він хотів побачити усе найшвидше на власні очі. У Королівстві давно не було жодної нечисті, окрім крутиголовців, котра б наганяла на людей страх і живилася їхніми почуттями. Марко знав цей світ із книжок і більше нагадував туриста, який іде туди, куди йому вказують путівники, і якого не цікавлять люди, бо він вважає їх усюди однаковими. Зрештою, так воно і є: люди скрізь є добрі й погані. Якщо ж вони живуть у країні, де панують несправедливість і брехня, їм можна лише поспівчувати.
– Треба належно підготуватись, – зауважив Марко. – Я знаю шлях із печери, але він тобі не підходить. Даремно ти зневажаєш магію...
– Знаю, знаю! Хіба ці двері не ведуть з печери?
Серпень встав і пішов відчиняти двері. Натиснув на клямку, штовхнув. А двері – ані руш.
– Може, ти б ще сокирою спробував!
– Дай ключа. Вони замкнені.