– А може, обійдеться? Я щось збрешу, як завжди...
– Не треба брехати і ходити манівцями. Я піду сам!
– Ну, добре, – зітхнув Мортіус. – Ходімо!
Він замкнув двері на ключ. Треба було подзвонити діду Пилипку. Той мав великий кримінальний досвід і знав, як ховатися. Мортіус панікував. Мортіус боявся. Усеньке життя його повчали, ним командували. Він знав – так буде доки вони з Тигрисиком не опиняться в омріяних джунглях.
Надворі світало. Дехто з нечисті уже повкладався спати в домовини та скрині, а дехто, змінивши нічну личину, вибирався на службу, бо є така нечисть, що справно сплачує податки, житлово-комунальні послуги і займає високі посади. Від неї нікуди не сховаєшся. Якби сісти в літак, чи швидкий потяг... Але з тигром не пустять навіть до трамваю.
Надворі було так мирно й тихо, що Мортіусу аж сльози навернулися від жалю за тим, що він покидає. Хоча покидав він усього лише квартиру й роботу, що не давала справжньої втіхи. Він не встиг навіть розглянутися, як наштовхнувся на бабу Ганьку, двірничиху, що приступала до подвір'я, озброївшись березовим віником. Колобок, щасливий і безтурботний, муркнув до неї. Заспані очі баби Ганьки, що бачила досі тигрів лише по телевізору, стали круглими.
– Доброго ранку! – і собі привітався Мортіус, поквапившись завернути за ріг будинку. Про всяк випадок він заткнув собі вуха.
– Вушка болять, таточку? – співчутливо спитав Колобок, але не почув відповіді.
– Нам не треба потрапляти людям на очі, – тремтячим голосом сказав Мортіус. – Сховаємось он там!
За будинком простягались невеличкі грядки з гарбузами, цибулею, картоплею, а далі починались неторкані людською діяльністю зарості бузини та кропиви. Там Мортіус сів просто на землю.
– А далі куди? – роздратовано спитав він. – Назад дороги немає. Хіба що сказати, ніби бабі Ганьці ти привидівся. Це з кожним може бути, особливо спросоння.
– Я знаю дорогу. Але ти покажи місце, де мене знайшов і став моїм таточком, – неохоче вмощуючись у мокрій кропиві, сказав Колобок. – Мене несла вода, темна, брудна, а потім я вийшов з неї і плакав, доки ти мене не знайшов.
– Тебе хтось кинув у воду?
– Погані, погані крутиголовці!
– Не плач, малий! Усе добре скінчилось. Ходімо!
Звісно, Мортіус пам'ятав це місце: напівзасохла верба з обламаним гіллям. Він писав тоді про духів старих дерев і знайшов у дуплі крихітне тигреня, що тільки-но відсліпло. Воно вже не плакало, таке було змучене. Мортіус тоді подумав: ці люди не мають серця.
– Ось воно.
Тигр спробував просунути в дупло голову, але не зміг. Тоді пропхав лапу і став вигрібати нею сухе листя, пересипане трухлявиною. З'явився невеликий отвір, з якого тягнуло вогкістю. Через нього міг пролізти лише середньо вгодований кіт.
– Горе, горе! – заплакав тигр. – Я з тих пір отакенний виріс. Як же ми потрапимо в Королівство?!
– Я взагалі не чув про жодне Королівство. Вибач, – додав Мортіус.
– Це – інший світ. Це мій любий світ. Я багато їв, багато спав, щоб стати дужим і забрати тебе з собою додому. Я хотів, аби ти жив щасливо, вільно...
– Та ж тебе там хотіли втопити!
– Крутиголовці – не з Королівства. Кругиголовці – з Імперії. Вони прийшли в Королівство, щоб нищити, щоб убивати. Я битимусь з ними!
– Стривай, – спинив його Мортіус. – Ти хочеш, щоб ми воювали?
– Так. Спочатку – війна, а тоді щастя, тоді – добре усім. Ми мусимо потрапити до Королівства!
«От тобі й на! – подумав Мортіус. – Казав же я собі, що відповідати за когось тяжка справа! Позаду Повелитель зі своїми опирями, довгомудами та вовкулаками, а попереду – битва з якимись потворами-крутиголовцями. Я ж ніколи навіть здачі не міг дати як слід».
– Таточку! – озвався благально тигр. – Ти такий мудрий...
– Зовсім я не мудрий!
– Ти такий добрий...
– Неправда! Давай будемо разом думати. Ти приплив сюди. Що то було? Підземна ріка?
– Так, ріка. Погано пахла. Але перед тим була вода краща. Я вчепився у щось... гілку, а потім став падати...
– Зрозуміло... Виходить, річка починається в Королівстві, а потім тече сюди?
– Ні, не та річка! Інша. Я був малий. Не пам'ятаю.
– Але виліз отут?
– Так.
Мортіус приклав вухо до шорсткого понівеченого стовбура й почув гул під землею.
– Тобі пощастило. Я – спеціаліст з каналізації. Я знаю, як потрапити до річки. Тут недалечко є вхід у підземелля.
– Ти ніколи не казав...
– Що не казав?
– Що ти спеціа-ліст з ка-на-лі-зації.
– Соромився. Та нічого... Треба роздобути ліхтар і ще деякі речі. Але крамниці зачинені. Давай трохи подрімаємо, до дев'ятої.