– Як скажеш... Можна до тебе притулитися, таточку?
– Це я скоріше притулюся до тебе, – посміхнувся Мортіус.
– Ти – найкращий у світі!
І тигр миттю заснув.
«Бідолашне безпритульне малятко», – подумав Мортіус, зручно вмощуючись під теплим боком Колобка, і теж заснув, наче на нього дихнув Сон з дитячої пісеньки.
Коли він прокинувся, тіло усе свербіло від укусів мурашок. Було п'ять хвилин по дев'ятій. Якраз відчинилася крамниця господарських речей. У потаємній кишені Мортіус тримав трохи грошей на випадок, коли поночі його перестрінуть бандити і стануть вимагати «грошей або життя». Віддавати життя Мортіус їм не хотів би. У тому Королівстві, певно, інша валюта. Заодно купить щось поїсти. Тигр спав солодко, як у себе на балконі. Жаль було його будити. Нехай поспить дитина.
Ярками та городами Мортіус дістався на сусідню вулицю. Купив ліхтарик, дві свічки, сірники. На решту грошей купив кілограм вареної ковбаси, пакет кефіру й дві булочки, і ще пляшку мінеральної води. Потім зайшов у якимось дивом не розграбовану довгомудами телефонну будку й подзвонив на мобільник діду Пилипку:
– Я щезаю, старий. Можливо, назавжди.
– Якісь проблеми? – поцікавився Пилипко.
– Ще й які! А ти що робиш?
– Пляшки збираю в парку. Знайшов оце книжку і косметичку з різним бабським мотлохом. Без грошей...
– Слухай, діду, я ще зв'яжуся с тобою, як зможу. Тримай язик за зубами. Ти мене не бачив. Ти нічого не помітив?
– Тихо, як на цвинтарі. Тебе що, шукають?
– На жаль, не ті, на кого ти думаєш.
– Ясно. Малий з тобою?
– Так. Бувай!
– Тримай хвіст трубою!
На такій оптимістичній ноті закінчилися наземні справи Мортіуса. Озираючись, він шмигнув у придорожні кущі назустріч пригодам, можливо, дуже небезпечним. Якби не суха верба, що стриміла посеред бур'янів, нелегко було б відшукати Колобка. Чи не прокинувся той, бува, раніше й не пішов його шукати?
На щастя, тигр виріс у тісноті однокімнатної квартири, хоча й з високою стелею, і не міг отак одразу гарцювати на волі. Правда, така воля швидко привела б їх обох до неволі. «Що воно за Королівство, – міркував Мортіус, плутаючись у міцному торішньому бур'яні. – Нема такої країни на карті...» Мортіус чимало чув про паралельні світи, але вони видавались йому населеними всілякими потворами, а не чудовими Тигрисиками. Чи це, бува, не той сон, з якого починаються казкові романи? Прокинешся – і ось тобі твоя кімната, ліжко, карта на стіні замість килима, павутиння по кутках...
Мортіус ляснув себе по чолі, щоб отямитись, – і не отямився. Тигр ходив довкола верби і чухав об стовбур спину, щось лагідно муркочучи. Очі його засяяли, коли побачив Мортіуса:
– Я дякую вербі: вона прихистила мене, вона – добра, вона – дуже гарна...
– Ти думаєш, вона тебе чує?
– Так. Чує. Її коріння росте з Королівства, таточку.
Чи то була якась інша верба, чи Тигрисик умів чаклувати, але дупло зникло, і з'явились нові гілки з молодим листям. Втім, такий поважний чоловік, як колишній репортер «Посейбічних і потойбічних новин», давно уже змирився з новою дійсністю.
– У Королівстві дбають про дерева. Дуже дбають!
Мортіус якось гірко посміхнувся:
– Сподіваюсь побачити це на власні очі. Давай снідати – і в дорогу. Я бачив вхід у підземелля. Тільки перепрошую, там погано пахне.
– Я не боюся, коли погано пахне. Я – великий і дужий.
Останній сніданок у цьому світі тигр із Мортіусом впорали дуже швидко. День обіцяв бути сонячним. Мортіус так і не скинув куртки, щоб не витрусити ненароком того, що туди понапихав. Перцевий балончик він згубив, тікаючи від вовкулак.
Цегляний вхід до підземних галерей, що тягнулися на багато кілометрів, закривали металеві двері з поширеним у місті написом «Вхід заборонений». Для Мортіуса не існувало заборонених входів: він міг увійти і через вікно. Єдине місце, куди йому не можна було потикатись, називалось «Клуб книголюбів», хоча Мортіус любив книги. Він розумів, що під безневинною назвою приховувались якісь дуже темні справи.
На цих дверях висів іржавий замок, але Мортіус мав універсальний ключ до усіх замків, бо в підземеллі було багато дверей, і якби він не вмів їх відчиняти, то не побачив би ніколи сонечка в небі. Йому набридло тягати за собою разом із ящиком інструментів ще й три кілограми ключів різних мастей. Універсальний ключ зробив для нього Хвістик, приятель діда Пилипка, в обмін на старий магнітофон. Хвістик кохався у джазі й мав кримінальне минуле, не менш славне, ніж у Пилипка. Власне, порядні люди не хотіли знатися зі слюсарем, що тричі на день спускається в каналізаційні люки. Мортіус, буваючи як репортер на світських прийомах, не раз мав нагоду посміятись над цими обивателями.