То тут, то там спалахувало світло у вікнах, не змішуючись з білими спалахами блискавок, що були десь далеко. Люцина зайшла нарешті до під'їзду. У першій квартирі загавкав доберман Фантом, у третій – пекінес Холмс. А в них жив кіт Фелікс, який навідувався поїсти та поспати після гульок. Він залазив по дереву через кватирку і так само вертався назад. Цьому котові не потрібні ні двері, ні ключі.
У під'їзді завжди хтось крав лампочки. Хтось із дуже довгими руками. Люцині часом здавалось, що коли вона зайде, то побачить когось на ослінчику в передпокої біля телефону, і той скаже до неї страшним голосом: «У-у-у!» Може, це буде той, хто викручує лампочки у під'їзді.
Але в передпокої нікого не було. Натомість у кухні на холодильнику сидів Фелікс з голодним блиском у очах.
– Я бачила живого лиса, Феліксе! – повідомила Люцина. – Він такий гарний... Може, ти посидиш зі мною? Починається гроза...
Фелікс не боявся ні блискавки, ні грому, ні собак, ні терористів. Він боявся лише зачинених вікон, що обмежували його свободу.
Поки він хрупав котячий корм, а Люцина гріла йому молоко, надворі знявся шалений вітер. У відчинену кватирку бризнули краплі дощу. Котові не дуже сподобалось, коли дівчинка її зачинила. Бо, врешті, це він наглядав за домом і перевіряв, чи все гаразд.
Мамі не до вподоби була така Феліксова сумлінність. Вона воліла би мати на канапі п'ятикілограмову подушку, що мурчить, коли її погладити, а не посмугованого шрамами маленького тигра, який, роблячи обхід квартири, задирає хвіст біля кожного стільця, а потім щезає через кватирку на три дні.
Ні мама, ні Люцина не знали, що їхній котик працює і що навіть землетрус не завадить йому вчасно з'явитись на важливу зустріч із Королем котів. Сьогодні була особлива ніч. Час, що лишився до неї, Фелікс вирішив використати для – передрімати в м'якому кріслі.
– Хороший котик, – сказала Люцина. – Я тебе люблю!
Кіт теж любив Люцину, але вважав зайвим про це нагадувати. Він мав власне життя, про яке люди не знали.
Люцина розстелила в кімнаті великий аркуш, поклавши на кутики книжки. Поставила на стіл коробку з фарбами, пензлики, налила склянку води, і сівши на канапу, задивилася на зливу.
2
Деякі люди й багато собак бояться грози, кулястих блискавок і безневинного грому. Цього не люблять також різні незвичайні істоти, що намагаються не потрапляти людям на очі. Усі ці стрімкі потоки з неба, впавши на асфальт чи бруківку, через закриті решітками віконечка вливались до підземного світу. Там у темряві пливла ріка, яку загнали під землю сто чи двісті років тому. Мешканці міста, за винятком кількох сміливців, ніколи не бачили ріки, яка на землі мала колись ім'я.
Без сонця та свіжого повітря ріка помутніла, і води її не дуже приємно пахли. На її берегах, у печерах та тунелях, жили опирі, довгомудики, слинявці, велетенські павуки, щурі, тобто ті істоти, котрих люди панічно бояться і називають нечистю. Час від часу історії про них публікував тижневик «Посейбічні і потойбічні новини». Автором цих захоплюючих статей був чоловік під псевдо Мортіус, за основним фахом слюсар-водопровідник. Він умів догодити читачам і по той бік, і по сей, бо писав лише десять відсотків правди, як, зрештою, більшість репортерів. Йому потрібно було багато-багато грошей.
Цього вечора, коли підземна ріка стала наповнюватись дощовими водами, шанований у певних колах опир фон Стронціус прокинувся трохи раніше в своєму підземному помешканні. Його дратував шум води. Чого доброго, ріка вийде з берегів і підмочить майно, дбайливо зібране кількома поколіннями опирів. Власне, ці скарби Стронціус вважав старим мотлохом. Він боявся за свій комп'ютер Макінтош, котрий був норовистішим за дикого коня.
Була в салоні чималенька колекція знарядь тортур, поцуплених дідом Стронціуса з підземель інквізиції: шафка, нашпигована всередині цвяхами, куди опир вішав краватки, пара іспанських чобітків, непридатних до вжитку... Обабіч каміна стояли ганебний стовп, дорожня, для виїздів, шибениця. Це все було таке ветхе, що Стронціус тримав його в себе лише з поваги до пам'яті покійного дідуся.
Антикварний мотлох відчував неприязнь Стронціуса. Якось на нього звалився ганебний стовп. Зашморг від шибениці вночі перебирався на його шию і так набрид, що опир мусив його позбутись назавжди. Іспанські чобітки, дарма, що зсохлися від недбалого зберігання, займали місце кімнатного взуття, очікуючи нагоди накинутись на господаря. Одне слово, життя Стронціуса вимагало неабиякої уваги та пильності. Єдиною прихильною до нього річчю був стілець-підступець. Той щоразу міняв зовнішній вигляд, вгадуючи смаки Стронціусових гостей. Ставав то різьбленим кріслом чорного дерева, то простою надійною табуреткою, то мініатюрним фотеликом, оббитим шовком. Як тільки хтось на ньому вмощувався, стілець-підступець голосно пукав і розпадався на шматки. Це викликало в Стронціуса легку посмішку, хоч зазвичай він дуже рідко посміхався.