Люцина аж опівдні вийшла з дому. Точніше, її вигнав звідти голод. Не так її, як Феліксів. Чого б ото вештатися цілу ніч і не роздобути собі харчів? Отакі домашні коти... Надворі парило, як перед дощем. У затінку дерев розташувався величенький гурт мам із малими дітьми. Вони вже наварили їсти і тепер командували дітьми або вирішували конфліктні ситуації. Гамір був несамовитий. Звичайне життя влітку на міських подвір'ях. Старші діти дивилися телевізор, чекаючи вечора, коли настане їхня пора сидіти на лавках, бренькаючи на гітарі. Тому Люцина наче випала з часу, відчуваючи, що її поява надворі недоречна. Опівдні ніхто не ходить до крамниці за продуктами. Під палючим сонцем на самотній лавці сидів маленький дідок. Коли Люцина порівнялась із ним, він попросив:
– Підійди-но сюди, дівчинко!
Ніколи не розмовляй з незнайомцями. Але то був знайомий дід, що торгував насінням на трамвайній зупинці і вчора дзвонив по мобільнику.
– Я тут уже дві години чекаю! – дорікнув він. – Кидаєш слухавку, ну, а дверей то би вже напевно не відчинила. І добре зробила б...
– То це ви дзвонили?!
– А хто ж! Ну, не треба було називати тебе «кицюню»... Вибачай, але то єдине ласкаве слово, яке я знаю.
– Ви щось наплутали. Моя мама у відрядженні.
– То ти сама вдома?
– Ні, – про всяк випадок сказала Люцина. Зрештою, з Феліксом вона дійсно була не сама.
– На оцій книжці ваше прізвище. Я знав і твого діда, й бабусю...
Люцина зазирнула в книжку. Там був екслібрис – пташине перо в овалі, однак не її діда, а прадіда, доктора філософії. Але старий не давав їй книжки до рук, і вона не побачила назви.
– Не по-нашому написано, – пояснив дід і витягнув із кишені косметичку з чорної тканини, на якій написано було золотою фарбою єдину літеру – «Г».
– Я її вперше бачу. Але книжка – мого прадіда. Здається, я недавно її бачила.
– Сідай, поговоримо.
Зітхнувши, Люцина сіла на розпечену сонцем лавку.
– Книжка лежала в траві. Я збирав якраз пляшки на своїй, так би мовити, території. Видно, що вона дуже стара. Не годиться в такий папір насіння загортати. Подумав я, що краще її віддати. Здається, у ній блохи завелися від старості...
– Блохи?
– Тільки розкрию книжку, як мене щось наче шпигне: то в шию, то в поперек, то межи очі...
– A-a... – здогадалась Люцина, – то, напевно, книжкові гноми!
– Ти що, знаєш мого друга Мортіуса? Він схибнувся на всякій чортівні і тепер має неприємності по роботі. Забирай, дитино, свою книжечку і більше не губи! То ти вчора їхала в тому трамваї, що з лисом? І наробила там лиха, побила шибки...
Люцина відчула, як їй терпнуть ноги.
– А що? – ледь чутно мовила.
– Я єдиний знаю, що то була ти. Не бійся, нікому не скажу!..
– Як ви можете таке думати?! – аж почервоніла Люцина. – Трамвай просто сам... чхнув. Я тут ні при чім. І не знаю ні вас, ні ваших друзів! Дайте мені спокій!
– Добре, – згодився старий. – Як панночка скажуть! Але я не одному став у пригоді. Якби ти знала, як мене колись боялись! Ех!.. Книжкові гноми, довгомуди, вовкулаки, відьми, слинявці, пліснявці... Не хочу про них чути... Запам'ятай, гірших за людей – нема. Куди не глянь, повилазила всіляка нечисть...
– Породження хворої уяви, – пояснила Люцина. – Я пожартувала про гномів. Мене лякав ними дідусь, щоб я не чіпала дорослих книжок.
– Бач, як мудро заговорила... Вдалася в родину. Таких людей, як твої баба й дідо, нема вже, лишився сам пустоцвіт...
– Мені треба йти, – нагадала Люцина. Їхня розмова привернула увагу бабусь, які тільки й чекали на якусь пригоду, визираючи її цілими днями коло власного під'їзду. – Дякую, але я не губила цієї книжки. Ще вчора я її, здається, бачила вдома. Але це неможливо!..
Вона поклала книжку в торбинку і якось невесело посміхнулась:
– Хіба що сама втекла.
Аж тут повз них пропливла Гортензія в довгій циганській спідниці. Люцина привіталась.
– Честь маю! – зірвав із голови кепку дід. – Мої шанування!
Із очей Гортензії сипнули іскри, й вона щось непривітно буркнула. Коли вона відійшла, дід смачно сплюнув:
– Для таких, як вона, треба тримати дулю в кишені. Знаєш, чому?
– Hi.
– Бо твоя сусідка – відьма, а її мати – відьма, яких ще пошукати. Правда, твоя бабуся давала собі з нею раду.
– Моя бабуся не була чаклункою!
– Хіба я кажу таке? Не люблю це поріддя, і воно мене не любить. Завжди ношу часник із собою.
– Я не боюся відьом, – сказала Люцина. – Вони мені нічого поганого не зробили.
– Як буде треба, то зроблять. Тебе, певно, бабця навчила чогось такого, супроти нечистої сили?