Деякі рядки усе ще були зашифровані. Згодом Люцина довідається чому. Майбутнє не завжди корисно знати.
Дивна книжка, та й годі. Ось що там писали про Серединний світ, тобто світ, у якому жила Люцина:
«Люди у Серединному світі розриваються між лихими і добрими вчинками. Вони хотіли би бути добрими, але не можуть впоратися з численними перешкодами. Ця земля породила багатьох славних мудреців, котрі не раз бували в Королівстві, деякі навіть там залишались. Це вони порадили оточити Королівство невидимим муром, щоб туди не потрапило зло. З часом цей мур втратив свою силу. Королівство відкривало свої Західні й Східні брами для багатьох бажаючих пізнати тутешні звичаї. [...] Люди Серединного світу надто люблять золото і коштовне каміння, задля яких здатні навіть на злочини. Один із їхніх мудреців на ймення Томас Мор зауважив, що якби зникли гроші, не було б воєн, голоду, страждань. Люди були б набагато кращими. А так вони задля грошей нищать і себе, і весь цей чудовий світ, у якому живуть...»
Люцині аж мороз пішов поза спиною від цих слів і здалося, що за нею хтось стежить. Таке трапляється, коли маєш справу з чимось небезпечним. Багатьом людям, певно, дуже не сподобалися б ці слова. Тому книжка й зашифрована. У ній була навіть стаття «Шлях до Королівства», але гноми, не довіряючи Люцині, залишили її нерозшифрованою.
Дівчинка мала підстави непокоїтись. За нею слідкувала стара сусідка-відьма за допомогою магічного люстерка, яке носила в кишені масного фартуха. Поплювавши на нього і витерши хустинкою, вона могла бачити все, що діялося в радіусі п'яти кілометрів. На більшу відстань дзеркальце не тягнуло. Для інших потреб використовувались сучасніші засоби комунікації.
22
Гортензія лежала в спальні з перев'язаною ногою й стогнала. Невдовзі, згідно наказу Повелителя, треба було їхати в Замок. Полагодила телефон на свою голову. Усе залежало від матусі. Якщо та скаже їхати о п'ятій, то Гортензія мусить підвестися навіть зі смертного ложа. Якби це якісь традиційні відьомські гуляння, вона б стерпіла чергове приниження: виставляти на загальний посміх свою недостатню кваліфікованість їй доводилося не раз. Але тут пахло справжньою битвою і навіть жертвами. Стара їхала вночі, а вона о п'ятій годині, певно, для прибирання. Бути невдахою серед відьом ще гірше, ніж бути невдахою серед людей, бо останні ще можуть поспівчувати.
– Яка я нещасна! – простогнала Гортензія. І тут їй сяйнула рятівна думка: випити снодійного; тоді матері не вдасться її добудитись, і вона поїде пізніше. Гортензія вже сягнула рукою до шухляди, але тут до кімнати влетіла розлючена стара.
– Що? Га? – підхопилась Гортензія.
– А те, що ти більше не в Клубі!
– Ну, й добре! – одразу заспокоїлась Гортензія. – Мені там ніколи не подобалось. А чого це ви як Пилип із конопель?
– Ти чому повернула книжку, яку вчора поцупила? Чому не дала мені понюхати?
– Ви не хотіли. І не віддавала я книжки! Я її згубила вночі, коли карета перехилилась. І косметичку теж... Тепер я без косметички...
– І ворону проґавила.
– То вже на мене не вішайте! Я любила цю пташку й не бажала їй зла.
– Тьху на тебе! Тьху, тьху, тьху!
– Не тьхукайте, мамо, мені й так недобре...
– Буде ще гірше! Ти забула, кому служиш? Зараз же йди і вимани книжку в малої. Вона сидить і любісінько читає вголос книжку про Королівство, єдину на всі три світи, де зібрані усі пророцтва...
– Невже? Ви ж її самі не хотіли брати. Вам завжди здається, що я нічого путнього не приношу. Я можу донести на вас Повелителю...
Ці останні слова не образили стару, бо поміж нечистю доносити одне на одного вважається звичайнісінькою річчю. Врешті вони сторгувались на тому, що стара відмаже Гортензію від поїздки, якщо та виманить книжку про Королівство. Сумна та невесела, Гортензія натиснула кнопку дзвінка Люцининої квартири. Нелегко знайти книжку серед стосів інших книжок, коли не вмієш читати.
Люцина саме дочитувала статтю про Серединний світ, коли книжка вирвалась у неї з рук і гномики з мітелками знову взялись за роботу, покриваючи сторінки тайнописом. Може, книжці набридло, що й читають? Та коли в двері подзвонили, дівчинка здогадалась, що усе робилось задля безпеки. Вона швиденько сховала книжку під канапу, на якій спав Фелікс. Мишей у них не було, тому під канапою ніщо не загрожувало «Енциклопедії Королівства». А вже тоді пішла відчиняти, тручи почервонілі від напруження очі.
– То я, Люциночко, – жалібним голосом обізналася Гортензія. Якби її юна сусідка знала, що дві хвилини тому вона пообіцяла вбити її, аби тільки здобути книжку, то, певно, замислилась би над тим, чи відчиняти двері. А вона не тільки відчинила, але й спитала співчутливо: