– Людоньки добрі! – заволав Пилипко. – За що я терплю такі муки?! Мерзну, мокну, а мене ще й ображають всілякі шмаркаті...
Отак, кривляючись, дід непомітно підчепив палицею сірий клубок, підгріб до себе, і придавив торбою з насінням. А Люцина з палаючим від образи лицем побігла вниз трамвайною колією.
26
Мортіус, несподівано знайшовши супутників, аж повеселішав. Міську каналізацію він знав, як своїх п'ять пальців. Забувши про обережність, репортер голосно розмовляв, аж розполохав довколишніх пацюків. Хлопці не насмілювались йому про це сказати. Мортіус розповідав різні трагічні історії про заблудлі душі слюсарів, які не можуть вийти з підземелля, і що ними тут аж кишить. Правда, на щастя, жодної заблудлої душі вони поки що не зустріли. Їм довелося вернутись назад, щоб вдягнути плащі й чоботи та наповнити ліхтарку гасом. Зціпивши зуби, Серпень переконував себе, що, коли цей кошмар закінчиться, він подбає, аби ніколи не бачити Мортіуса, і, якщо буде потрібно, то власними руками насадить для нього джунглі з усіма зручностями. Хоча за що йому така милість...Королі звикли дарувати ласку навіть за те, що їм не заважають виконувати їхні королівські обов'язки. Колобок час від часу ненароком штовхав когось до прірви, а потім довго перепрошував. Тигр, який перепрошує, явище, за інших обставин, можливо, й зворушливе, але всі воліли би мати більш уважного супутника.
Сиволап сидів у Марка на плечі й поводився, як належить королю: мовчав. Іноді просив зупинитись і ставив пахучі мітки, аби його воїни могли їх відшукати в цьому лабіринті. Кіт не покладав на Мортіуса великих сподівань: як-не-як він трохи пожив у цьому місті й бачив не лише мальовничі околиці Медової печери. Про це довго розповідати. Досить того, що в Серединному світі до котів не ставилися з належною пошаною. Він набрав військо зі здебільшого покинутих котів, що не бачили в житті ласки, не чули доброго слова. Щодо Мортіуса, то цей прислужник нечистої сили ще й неправильно виховував свого великого котиська, якому давно пора було жити на волі й піклуватись про себе самого.
Та не тільки Сиволапа мучили сумніви в тому жахливому підземеллі. Серпень також засумував. Відколи прокинувся в незнайомому світі, його не полишала думка, що він зовсім не володіє ситуацією, не орієнтується ні в просторі, ні в часі. Не знає навіть, як повернутись до Королівства, і дозволяє себе вести. Щоб не впасти у відчай, принц намагався згадати славних предків, чиї портрети висіли в Галереї королівського палацу: великого будівничого Генріха Зеленого, котрий перетворив пустелі на сади, Маврикія ІІІ, що видав Декрет про свободу думки й слова, Георгіуса Щасливого, котрий заснував Академію всіх наук... Але чомусь усе заступив образ матері, якої він зовсім не пам'ятав, чия смерть була загадковою не тільки для нього.
Втім, не бойовий дух був зараз потрібний принцові, а ковток свіжого повітря і промінь сонця.
Попереду йшов Мортіус, за ним Марко, тоді Серпень, а тигр то забігав уперед, то плентався позаду. З усіх боків застигла нерухомо темрява, крізь яку пробивалось слабке світло гасової ліхтарки. Кожен крок міг скінчитися падінням у безвість. Нарешті Мортіус, втомлений від власних балачок, зупинився перед входом у справжнє пекло.
– Підземна ріка, – оголосив він. – Між собою ми називаємо її Стіксом, бо в неї стікають усілякі відходи. Не знаю, як колись її називали, але, певно, що якось веселіше.
– Нашу найбільшу ріку називають Райською, – сказав Марко. – На берегах її ростуть апельсини і яблука, а на пагорбах, ближче до сонця, виноградники...
– У цих водах живуть хіба потвори. Одна з них колись вхопила Міська з Сихова, мого напарника. Я нічого не міг вдіяти. Ця тварюка схожа на суміш восьминога і бензопили. Я про це написав, хотів опублікувати в газеті, однак мій матеріал не взяли. Але сказали, щоб я приніс щось правдоподібніше, і що у мене є стиль. Можна сказати, що на берегах Стіксу почалась моя літературна кар'єра. Тигрисик був тоді зовсім крихітний, завбільшки з вашого кота...
Сиволап сердито уп'яв пазурі в Маркове плече.
– А мене за що? – зойкнув той.
– Скажи йому, хай заткне пельку!
– Де ти таких слів навчився? Це – негарно. Він же старший.
На щастя, Сиволапові не довелося робити зауваження, бо Мортіус перейшов до справи:
– Тепер натягніть маски, бо там унизу жодна істота, якщо вона не тутешня і не нечиста сила, не проживе й хвилини.
І став дуже детально пояснювати правила безпеки. Як не дивно, його уважно слухали. Коли усі повдягали протигази, то могли лише говорити бу-бу-бу чи бу-ба-бу. Мортіус відчинив двері універсальним ключем, який серед простого люду називають «відмичкою», і почався спуск до пекла. Єдиним благом було те, що вздовж зацементованих берегів горіли електролампи.