«Доступу немає. Введіть пароль».
– Хлопці! Є давні способи: осиковий кілок і часник. Але не чіпайте старого. Він вам нічого поганого не зробив.
– Я читав про це, – згадав Марко. Але не вірю, щоб це дуже допомагало. Щось, як ви кажете, опирів не меншає.
– Зло важко розпізнати, – пояснив Мортіус. – Буває, нізащо не подумаєш про чоловіка, що він п'є тільки кров, доки не зустрінешся з ним поночі. Так само й з відьмами: доки не побачиш їх верхи на помелі. Якби ми знали пароль... Раніше його не було, присягаюся...
І тут озвався комп'ютер:
«Зіграйте зі мною в гру. Може, я згадаю пароль».
– Я б йому не довіряв, – застеріг Мортіус. – То правда, що тутешній клімат зіпсував Тосиків характер, але він і Стронціус жити один без одного не можуть.
Комп'ютер врешті почав вмовляти:
«Цікава гра. Дуже цікава. Називається "Шлях до Королівства". Пройдіть хоча б два рівні, а там побачимо. Господар ще про неї не знає. Сьогодні надійшла».
«Скільки це триватиме?» – спитав принц.
«Хвилин п'ятнадцять».
«Гаразд».
– Тут щось не так! – попередив Мортіус.
Марко посміхнувся:
– Хіба його переконаєш! Зрештою, це – машина, досить застаріла до того ж.
Принц розпочав гру. Сиволап вмостився в нього на колінах. Він був ще азартніший за господаря.
Спочатку треба було обрати дорогу в лісі: зліва, справа чи посередині. Серпень, як усі лицарі, обрав прямий шлях. Далі серед однакових дерев він мав знайти одне, у дуплі якого було три речі. Дозволялося взяти з собою лише одну: ніж, ключ чи яйце. Серпень вибрав ключ.
«Чудовий вибір!», – похвалив комп'ютер і тут же влаштував пастку: яму, прикриту гіллям.
«Що будеш робити?»
«Покличу друзів».
І одразу ж над ямою з'явилась рука, що кинула мотузку.
Після того Серпня оточили страшні істоти з собачими головами, ціле військо. Добре, що він не почав тікати, бо то виявились не справжні песиголовці, а тіні, що розсипалися від доторку його блискучого меча. Шлях був вільний. Час виходити на наступний рівень.
– Примітивно, – сказав Серпень, відкинувшись на спинку крісла.
– Грай далі, – нетерпляче засовався кіт.
На обрії з'явився Замок, до якого треба було потрапити. Ключ, що його було знайдено в дуплі дерева, не відчиняв воріт. Довелося лізти по стіні, обвитій диким виноградом.
– Тобі це не вперше, – шпигнув принца Марко. – На цей раз маєш впоратися без чарів.
У Замку не було жодної живої душі. Лише безконечні порожні коридори. Покружлявши ними, Серпень спустився в підземелля, де було нагромаджено повно скринь із золотом та сріблом, до яких Мортіус був не зовсім байдужий.
– Візьми золото, підкупиш вартових, – запропонував він Серпню.
Принц ткнув мечем у купу золота, й воно перетворилося на сухе листя. Увесь підвал заповнився ним. Поки Серпень намагався звідси вибратися, чиясь кістлява рука вихопила в нього з кишені ключа і зникла. Перед Серпнем з'явились двері. Він зробив те, чого навчився в Медовій печері: подмухав на них. Почувся тріск і шипіння.
– Ви тільки подивіться! – вигукнув Марко.
Увесь монітор вкрився глибокими тріщинами. Екран погас.
– Догрався, – невдоволено сказав кіт.
– У підземеллі – то не була гра. Я діяв так, ніби був там насправді.
– Тебе взагалі не варто підпускати до комп'ютера. Зіпсував чуже майно. Зрештою, туди йому дорога, тому Вампірнету! Ця віртуальна реальність здатна довести людину до божевілля...
Серпень важко дихав.
– Що з тобою?
– Я відчув, що за тими дверима. Там – щось вороже, холодне, наче смерть.
– Бо то двері не в Королівство, отямся! – поплескав його по щоках Марко.
– Великий Льох... Королівство зараз – це Великий Льох, у якому тихо й страшно. Королівство уже не охороняє своїх, бо немає кого охороняти...
– Я тебе не розумію.
– Що ми робитимемо в цьому Льоху, Марку? Скажи мені! Навіщо взагалі туди йти?
Усі заніміли. Навіть тигр із стільцем-підступцем, що бавились, лякаючи одне одного. А тоді Марко відповів:
– Врятуємо твого батька від ганьби. Навіть, якщо не вдасться врятувати Королівство.
29
Сонце пекло немилосердно, але Люцина на нього не зважала. Вона бігла вниз вулицею, повз будинки, де жили люди, однак серед них не було нікого, хто допоміг би їй сховатись чи дати розумну пораду. Відьми можуть зробити з нею що завгодно, навіть перетворити на жабу чи осліпити. Звісно, вона поводилась пристойно – не кричала, не плакала. Була вже величенька панночка, але й таким потрібні мама й кімната, де за ними ніхто не підглядатиме. Стало більше людей, а не тільки машин, і вона звернула в бічну вулицю, потім знову, сподіваючись, що запах бензину, собак, розігрітого асфальту і відцвітаючого жасмину зіб'є Гортензію та її матусю зі сліду, а крони дерев сховають від повітряних шпигунів.