– Цікаво, чи є тут хтось живий, окрім нас?
Він не любив незнайомих місць, позначаючи їх для заспокоєння мітками. Але тут не було навіть малесенького кущика, а трава така, що й миша в ній не сховалася б. Тигра наразі нічого не цікавило. Він лежав на землі й важко дихав. Йому цей пейзаж, певно, теж не сподобається: тигри не живуть у пустелі. Їм потрібне бодай кукурудзяне поле, в якому так легко заблукати кожному, хто не має відчуття простору.
І тому, коли з не зовсім блакитного неба на них посипався дрібний дощ, щось мокре і теж ніяке, що одразу перетворилося на туман, це було дуже підозріло. І всі раптом погубилися.
– Ти де, Тигрисику? – загукав Мортіус, хоч Колобок був там, де раніше.
І Серпень загукав:
– Де ти, Марку? Де ти, Сиволапе?
Ті відгукнулися:
– Ми тут!
Не змовляючись, усі зібралися до тісного гурту, посідавши на землю довкола тигра й Сиволапа, й узялись за руки. Їм здавалось, що, коли вони цього не зроблять, щось лихе повикрадає їх одне за одним, бо таких туманів у природі взагалі не повинно б існувати. Хлопці зрозуміли, що це не Королівство, а Мортіус з тигром – що це не їхній світ.
– Що ж це в біса таке? – пробурчав сам до себе Мортіус. – Коли ми вже нарешті потрапимо до того Королівства? Я вивів їх подалі від цікавих очей, а вони мені ще й дорікають. Я мав вивести, а не привести. Як я можу привести кудись без карти? Це той скупердяга збив нас з пантелику. А ще чернець! Я вважав, що бодай привиди можуть бути чесні.
– Що ти кажеш, таточку? – усе ще слабким голосом спитав тигр.
– Так собі, бурмочу... Бідне дитя!
Він уже подумував, що незле було б повернутись додому, ходити на роботу, заробляти гроші. Мортіус не бачив інших варіантів власного життя, лише працювати і мріяти бодай на старості опинитись у джунглях. Він був роздратований, тоді як обидва юні лицарі та король котів готові були захищатись від можливих ворогів. Мечі були повернуті лезами назовні, у туман. Раптом почувся якийсь розпачливий писк, вовтузіння, й мечі, підкоряючись власному глуздові, а не господарям, по самі руків'я встромились у землю. Лемент припинився, але повітря наповнилось шелестом і, хоч важко в це повірити, плямканням.
– Усе! – зірвався на рівні ноги Марко. – З невизначеністю покінчено! Я завжди казав, що немає нічого гіршого, як опинитись віч-на-віч з невідомим. Ненавиджу це відчуття!
– Та кажи вже! – нетерпляче засовався Сиволап. – Що воно там плямкає і пищить?
– Уже не пищить. Просто деякі з'їдлики поранились об леза мечів, бідолахи...
– З'їдлики?
– Друзі мої, ми в Граничному світі! Звідси рукою подати до Королівства.
– Ще один світ! – простогнав Мортіус. – Зроду не чув. Правда, тепер розвелося багато писак, що вигадують різні світи, але в жодному з них я не хотів би жити. Та й вони, гадаю, теж: їм і так непогано платять за всілякі нісенітниці. А я писав правду...
– Що ще за з'їдлики? – недовірливо спитав Серпень.
– Якби ти вивчав всесвітню демонологію, то знав би, що колись у Граничному світі були самі болота, у яких жили змії, ящури і ще бозна-що. Тутешній люд не міг нічого з ними вдіяти. Існує легенда, що їм на допомогу з неба з'явились невеличкі прозорі істоти. Вони поїдали туман від випаровування боліт і так висушили землю.
– Трохи перестарались, – зауважив принц. – Втім, це не можуть бути розумні істоти. Добро роблять свідомо. А вони продовжують спустошувати землю.
Мортіус заступився за з'їдликів, котрі так моторно працювали, що він бачив уже золотисту спину тигра:
– Зате тут сухо. Ці малі знають свою справу ліпше від меліораторів.
– А що сталося зі зміями? – поцікавився Тигрисик.
Мортіус поквапився відповісти:
– Помандрували собі кудись.
Він не міг сказати, що динозаври вимерли, щоб не травмувати вразливу душу вихованця.
– Еге ж, – підтвердив Марко, – на світі є чимало боліт. Дивіться, туман уже зникає!
– Вони підіймаються догори! – вигукнув Сиволап. Вони що, живуть на небі?
– У хмарах. Але в хмарах певного виду, таких, що схожі на снігові гори. Десь тут мешкають люди. Особливо остерігатися їх не треба, але з них погані союзники. Вони панічно бояться крутиголовців, ще більше, як злидників.
– А це ще що таке?
– На світі є чимало різних фантастичних істот. У Серединному світі їх звуть нечистими духами. Але шкідливі лише ті, кого людина підкорила власній волі чи уклала з ними угоду. Інші – це сили природи, ні злі, ні добрі. Щодо злидників, то тут така історія. Колись, років двісті тому, у Граничному світі оселився граф Шкробель. Уже тоді ці землі перебували під контролем крутиголовців, але власником їх вважався граф. Добрим на такому становищі він, звичайно, не міг бути, хоча й не симпатизував імперським зайдам. Але хотів зватися Шкробель-Реформатор. Маючи досвід у чаклунстві, він вивів нову породу з'їдликів, що могли не покидати землю й завше були під рукою. Проте не догледів, що при доброму апетиті смаки з'їдликів – тепер їх все частіше називали злидниками – уже зовсім змінились. Вони почали жерти усе, що селяни та ремісники здобували тяжкою працею. Де з'являлись злидники, зникало усе добро. Люди почали вважати їх своєю нещасливою долею, і в них опускались руки, бо не було сенсу працювати. Кажуть, злидники навіть мають свою королеву, Біду. Багато злидників перебралось до інших світів.