– І я тебе цілую. Вдалого полювання!
Аж післязавтра... Тепер Люцина відчула, що мами справді немає вдома. Досі вона ще могла уявити, як мама відчиняє двері, змокла і втомлена. У них була одна парасолька на двох. Мама залишала її для Люцини, а та – для мами. А от бабуся знала, як зробити так, щоб ніхто не простудився, потрапивши під дощ.
Дівчинка поставила чайник на вогонь і повернулась до кімнати. Сьогодні треба почати картину. Коли вона їхала в трамваї, то за деревами побачила будинок із двома вежами. Вона хотіла зробити так, щоб будинок вийшов легким, наче прозорим, а дерева важкими, темно-зеленими, бо вечірньої пори сонце уже не світило на них. Ніч починається від землі й поволі виростає до неба. Люцина не могла малювати будь-коли і будь-що. Мусила мати певний настрій.
Коли вона підійшла до чистого аркуша паперу, то зрозуміла у цьому світі щось зрушилось, і вона не зможе вдавати, ніби нічого не трапилось. Через папір навскоси було написано:
«Хто я? Де я?»
Червоною фарбою, такою сухою, що, здавалось, вона пекла.
– Хто я? Де я? – повторила Люцина вголос.
Кіт миттю прокинувся. Очі спалахнули, хвіст розпушився.
– Що з тобою, Феліксе? Я знаю, що це не ти...
Кіт зістрибнув на підлогу, а звідти на стіл, і пронизливо нявкнув. Таким стривоженим дівчинка його ще не бачила.
– Я теж не писала цього. Віриш мені?
Фелікс кинувся до зачиненого вікна, заплутався в фіранці. Він дуже поспішав. Дозволити собі спати в такий час!
– Не сюди, до кухні! – зрозуміла дівчинка і побігла відчиняти. Дощ слабшав, але за вікном панувала темінь. Кіт стрибнув у ніч, та вона знала, що кожен рух Фелікса був завжди виважений.
– Щасливо! – гукнула навздогін Люцина. Так завжди казала бабуся, коли хтось йшов із дому. Вона вважала, що це допоможе відвернути нещастя.
– Не можна залишати дітей самих! – вголос подумала дівчинка.
Коли усе починає отак з'їжджати кудись убік, потрібен хтось розсудливий, котрий міг би пояснити, що відбувається. Мама не належала до розсудливих людей, бо працювала у видавництві. Книжок зараз ніхто не читає. Сама Люцина любила читати. «Нічого, – казала мама, – треба підтримувати вогонь, щоб не погас. От мені завжди щастить на гарних людей, куди б я не приїхала. А що грошей у нас небагато, то це не таке вже й лихо. І ти колись це зрозумієш».
Коли до Люцини заходили однокласники, у них відбирало мову, бо всюди вони бачили книжки, навіть там, де їх не мало би бути. Книжки почав збирати ще прадід, професор. І якось ніхто не помічав, що Люцина ходила цілий рік до школи в одній і тій самій спідничці. А вона не відмовляла, коли треба було щось намалювати в альбомі чи допомогти вивчити. У квартирі майже не було меблів, бо все займали полиці з книжками. А отже, не існувало проблеми килимів, кришталю та інших коштовних придбань, якими так пишаються господарі.
Проте зараз Люцина думала не про книжки, а про себе, самотню й покинуту напризволяще. Усе почалось із трамваю, який чхнув, а точніше – у якому щось вибухнуло. І з лиса. Досі життя було нудне, а тепер вона опинилась ніби на краю виру, й хоча ще начебто далеко до його центру, їй уже не вирватись.
Напис на папері поблякнув і почав зникати, а на краєчку сидів павук. Він вдивлявся в літери вісьмома очима. Фелікс теж знав, що там було написано. Ну, що їй було робити? Хіба заспокоїтись і випити чаю, поки вода не википіла. Врешті, не завадило б підкріпитись. Голод нападав на Люцину завжди зненацька. Вона кинулась до холодильника, вхопила масло, розпочату банку рибного паштету і яйце. Усе це важко було взяти одночасно. Яйце висковзнуло і розбилось.
От лихо! Фелікс миттю дав би собі раду з тим яйцем. Люцина, стогнучи, підібрала з підлоги вцілілий жовток і поклала в котячу мисочку. Як зранку Фелікса не буде, доведеться винести надвір. Бабуся не дозволяла викидати їжу, кажучи, що найменший шматочок може підтримати життя якійсь істоті.
Фелікс ніколи не повідомляв, коли повернеться. Якби він умів говорити по-людськи, то напевно відповів би: «Коли-небудь!» Люцина любила його й таким. У інших господарів коти й собаки жили, наче у в'язниці. Що таке сидіти самій удома, Люцина добре знала. Замикалася зсередини на засув, зачиняла вікна, а все одно не могла відігнати моторошних думок перед сном.
Гроза минула, але вона не збиралася виходити з дому. Люцина відчинила вікно, щоб впустити прохолодного повітря. І тут пролунало три короткі дзвінки в двері. То могла бути тільки Гортензія, їхня сусідка, схожа на циганку. І косоока. Мама недолюблювала Гортензію, бо та не читала книжок, кажучи, що має алергію на друкарську фарбу.