Таких сіл, як оце, у Королівстві не було. Маленькі хатки, вкриті впереміж бляхою, черепицею і просто соломою, поламані плоти. Таке враження, ніби в цих краях пронісся вихор і люди полишили свої житла. Нарешті вони побачили жінку, що винесла курям їсти. Мортіус привітався. Жінка була швидше молодою, ніж старою, але вже згорблена. Побачивши чужинців, вона злякалась, але колишній репортер так заусміхався, що і в неї на обличчі з'явилась посмішка.
– Даруйте, добродійко, але ми з моїм сином заблукали. Можна води напитися? Малий вже на ногах ледве тримається...
Жінка подумала і через якийсь час повернулася з кухлем води. За нею ховався маленький хлопчик.
– Пий, синку, – подав Мортіус воду Серпню. – А чи далеко звідси до... міста?
– А ви самі звідки будете?
– Зі Львова. Чули? Там мій син вчився, та оце заболіла голова, певно, від науки, то я поїхав по нього.
– Не чула про таке місто, далеко, видно...
– Далеченько. На біду, машина наша поламалась, тобто кінь захворів. – продовжував брехати Мортіус. – Гроші вкрали, то ми йдемо до мого товариша...
– Та тут автобус їздить, як є бензин. А дорогу знайдете, як не будете нікуди звертати.
– Щиро дякую! А чи не підкажете, де можна продати годинник, або на харчі виміняти. Відучора не їли...
– До корчми підіть.
– Скажу вам по правді, не люблю таких місць, де збираються пияки. Не хочу туди дитину вести.
– Тут усі п'ють, – зітхнула жінка. – Чоловік мій там сидить із ранку до ночі. Я вам дам їсти, але з собою, бо вернеться чоловік, буде нам лихо. Ні-ні, не треба годинника! Він проп'є.
– А ви для синка сховайте! Виросте, буде тішитися. Бери, малий!
Очі блідого хлопчика засвітилися.
– Ба, йому подобається! Гарний хлопчик... Не хворіє?
– Та мав вітрянку, оце видужує. Вам же годинник самому потрібен...
– Я маю вдома ще. Знаєте, як заводити?
– Мій тато мав такого. Дякую вам... Малий не скаже. Він боїться тата, як вогню...
– Біда... – почухав потилицю Мортіус. – Мій татусь теж пив і лупцював мене. Але я сказав собі – годі! Вивчився, тепер сина вчу... Не треба з цим миритися!
– Та злидники ж... Ще двоє весною прийшли, як у сусіда хата завалилась. У курей харч відбирають...
– Чого ж ви їх прийняли?
– Та голодні ж, трусяться... Шкода навіть буває. Діди наші, прадіди їх годували.
– Я десь чув, що наука знайшла спосіб позбутися злидників.
– Як у книжці, то ми усі неписьменні. Школа давно завалилась. Але є в нас дід один грамотний, Люстій називається. Он там, де три груші, його хата. Він нетутешній. Півсвіту обійшов... Такого вам розкаже, що ну! Недавно стражники до нього заходили, побили навіть...
– За що?
– Звідки мені знати? Дід за словом у кишеню не полізе... Ви собі сідайте отут на колоді, а я тим часом їсти зберу...
– Світ не без добрих людей, – підсумував Мортіус і уточнив: – Усі світи.
Сиволап, що спостерігав цю сцену, сховавшись у бур'яні, подумав, що в селі, либонь, немає злих жінок.
Коли вони вже вертались назад із клунком харчів, принц вигукнув:
– Як би я хотів допомогти цим людям!
– Станеш королем, то й допоможеш.
– Річ у тім, як допомогти їм, коли ти не король...
– Я теж колись був молодим, – згадав Мортіус. – Буває, що й самому собі не годен допомогти. Ти знаєш, у кожному селі є хтось такий, хто пам'ятає і знає все, що інші забули, або не знають. Треба піти до цього діда Люстія.
34
Але це вони зробили вже надвечір, коли стемніло. Слова про стражників не давали спокою Серпневі. Пішли усі п'ятеро. У селі не було навіть електрики. Якесь середньовіччя.
Дід Люстій навіть дверей не зачиняв. Лежав на животі, бо мав побиту спину. Він був маленький, сухенький, з короткою борідкою і волоссям, зав'язаним у хвіст, як у Марка та Серпня. Схоже, він не боявся гостей з іншого світу, хоча спершу вхопився за ломаку.
– Десь я вас, хлопці, бачив... Чи, бува, не до Королівства прямуєте?
– Та ми, власне, зі Львова, – вдався до хитрощів Мортіус.
– Оце вчора прийшло двоє стражників і питають мене, чи не бачив я хлопця з лисом. А я кажу: бачив, як жито жали. Пожартувати хотів. Ну, вони мене поклали на лавку й врізали нагаями...
– Звідки вони?
– Видно, ви нетутешні. Ліпше заночуйте у мене, а на світанку я виведу вас на дорогу до Замку.
– Чому ви вважаєте, що нам потрібен Замок? – спитав Серпень.
– Бо ви не схожі на тих, хто тут живе. А вибратися звідси можна тепер лише через Замок.
– Туди далеко?
– Замок за містом, до нього кілометрів десять буде. Як іти просто по дорозі, то можна натрапити на стражників на мотоциклах.