– Дайте, я вам ще щось допоможу!
– Та що ти, що ти! – замахала руками бабуся. – Відпочивай!
– Я мушу йти.
– Куди ж ти, голубонько, підеш? Уже вечоріє.
– До Замку. А там, – зітхнула Люцина, – начебто є дорога до мого дому. Боюсь, мама завтра приїде, а мене немає...
Бабуся якось дивно глянула на Люцину і спитала:
– Ти не тутешня?
– Я ж вам казала! Я зі Львова.
– Нам велено про всіх чужих повідомляти. Але за двадцять літ ніхто не допоміг мені принести води. Ти добра дитина. Я нікому не скажу, що ти була тут.
– Дякую, – знизала плечима Люцина. – Я тут не затримаюся.
– Я тобі покажу стежечку, аби тебе ніхто не спиняв. Нею швидко потрапиш до Замку. А звідти вже – до Королівства. Туди пускають своїх.
– А ви там були?
Люцина не мала сили переконувати стареньку, що вона не з Королівства.
– Де вже мені! Я ж ні писати, ні читати не вмію.
– Там би вас абабигаламаги навчили. Я б теж вас могла навчити, але, на жаль, не маю часу.
– Може, ти мені напишеш якусь букву? Я б на неї дивилась... Колись у дитинстві я бачила букви. Вони такі гарні!
– Добре. А де вам написати?
– Ось тут під килимком, на стіні.
Стара відгорнула вицвілий килимок із лебедями.
– Дайте мені вуглика з печі, тоді зможете стерти букви, коли захочете.
Люцина замислилась, що їй написати, аби гідно представити в Граничному світі літери своєї мови. Чи написати якесь слово? Але слова могли б розповісти про неї стражникам. Тому вона написала усього три літери: А, Я – першу і останню, а під ними ще ту, якої немає в жодній іншій мові – Ї. Вона б написала усю абетку, але та не вмістилася б під килимком.
– Це – перша літера, А, – пояснила вона.
– А, – прочитала бабуся.
– А це – остання, Я.
– Я.
– А під ними – Ї. Нею починається слово «Їжак».
– Їжак. Ї.
– А тепер повторіть: А, Я, Ї.
– А, Я, Ї.
– Ось бачите, ви вже знаєте три літери!
36
Озвалась перша пташка, чи спросоння, чи просто звикла вставати найраніше. Вона одразу збудила діда Люстія. Він легко звівся на ноги. Спина не боліла, й рубці майже зникли. Люстій тихенько вийшов з хатини. Тигр розлігся на всій призьбі, тільки хвіст звисав з неї. Із саду назустріч йшов ледачою ходою Сиволап. Принц Серпень спав, стиснувши в руці меч. Він миттю прокинувся і дивився, як дід йде до стайні з маленьким відерцем.
Серпень забув сон, що снився перед тим, хоч не було за чим жалкувати. Йому було прикро, що він не воїн, звиклий вдень і вночі пильнувати. Він не хотів бути тим воїном, який вбиває. Століттями в Королівстві не було ні битв, ні страт. Турніри лицарів – то було лише гарне видовище, і задля цього кувалася зброя, яка нікого не калічила. А також мечі для юних лицарів. Коли ті дорослішали, їхні мечі-охоронці втрачали силу, бо зникала потреба в охороні.
Сиволап сів перед принцом і почав умиватись.
– Ну як, вдалі лови?
Кіт коротко муркнув.
– Може, ти за ніч розучився говорити?
– Звісно, ні. Я чудово провів час, але на війні не до відпочинку. У вас, людей, є така приказка: «Коли гримлять гармати, ніхто не може спати». Ми могли піти ще вночі. Я чудово орієнтуюсь у темряві. До речі, я мав переговори з тутешніми котами. Вони сповнені бойового духу і готові прийти Королівству на допомогу. Піду будити тих сплюхів.
Поснідавши, вирушили в дорогу. Уже світало. Дід хотів дати харчів, але усі чемно відмовились. Люстій вивів їх попід тинами до яру, на дні якого протікав слабенький потічок, і довго пояснював, куди їм треба звертати. А потім вони присіли, щоб попрощатись.
– Коли я жив у Серединному світі, – сказав старий, – то зробив вчинок, через який не зміг потрапити до Королівства. Тричі пробував і тричі вертався в останню мить. Навіть змінив собі ім'я, щоб позбутись неприємних споминів. Врешті осів тут, на перехресті світів.
– Що ж це за вчинок? – спитав тигр.
Старий посміхнувся і пригрозив пальцем:
– О, я здогадувався, що ти вмієш розмовляти! І кіт також. Ні, друзі, я нікого не вбив і не зрадив. Я просто зневірився в тому, що книжка, яку я написав, буде комусь потрібна. А ще більше боявся, щоб вона не зашкодила іншим. Я спалив її. Тому кожного разу, коли я зупинявся перед дверима Королівства, мене наче щось зв'язувало. Я відчував, що недостойний ступити на цю землю. Нехай вона залишиться мрією мого життя...
– У нас кажуть, – мовив Марко, – що книжка мусить вистоятись, як добре вино.
– А у нас, – докинув Мортіус, – римський поет Горацій писав, що книжка мусить дев'ять років полежати, перш ніж потрапити до читача. Правда, я щось не зустрічав письменника, який би чекав так довго.