– Ви шкодуєте за спаленою книжкою? –спитав Серпень.
– Я досі пам'ятаю її слово в слово.
Марко зітхнув:
– Із Королівства вивезено усі архіви. Я сам бачив. Книги, що не мають у собі державних таємниць, просто спалюють. Багато бібліотекарів загинуло у вогні, рятуючи книги. Але я не думаю, що ви винні. Це ваша книга.
– Я б цим так не переймався, синку, якби зумів забути книгу. Вона надто сумна. Ти вилікував мою спину, може, у тебе знайдеться зілля, що допоможе мені навіки забути цю прокляту книгу? Я б не зміг прийти з нею до Королівства. Єдиний лік, який я знаю, це...
–...смерть, – підказав Серпень. – Я майже знаю, що воно таке.
– Якби я прочитав вам книгу... Вона починається словами: «Я не лічив ні днів, ні ночей, бо їх більше не було. Знавісніла Орда темною хмарою вкрила нашу землю і вбила усіх, кого я любив. Тепер мені немає кого любити...» Це – правда.
Очі в діда погасли, він ще більше згорбився. Він розумів, що в його супутників не буде ні часу, ні сил, щоб його вислухати. На тому вони й розпрощались.
Отакий дивний дід стрінувся їм у Граничному світі, де люди не вміли ні читати, ні писати, але, можливо, ще не розучились слухати.
Сонце зійшло, коли наші мандрівники до Королівства вийшли на пагорб, звідки побачили Замок. При вранішньому світлі навіть напівзруйновані вежі виглядали ніби вмоченими у золото.
– Я чую запах диму, – сахнувся тигр. – Це погано, таточку?
– Не конче, – заспокоїв його Мортіус. – Може, до Замку прибились туристи і готують собі сніданок. Оті, знаєш, що подорожують із наметами на спині, наче слимаки. Краще подорожувати так, як ми, без зайвих клопотів. Буде швидше. Хоча в підземеллі я гадав, що ось-ось побачу Королівство. Але минув день, потім ніч. Спочатку я вів вас, тепер – ви мене. Нехай... Тільки б нарешті кудись прийти і сісти, як то кажуть, на твердій землі. Але, мабуть, доведеться ще допомагати завойовувати трон, битись із крутиголовцями...
– Заждіть, ми ще нікуди не потрапили, – обірвав його Серпень. – Не думаю, щоб це було так легко, як відчинити хвіртку в сад.
– Звісно, звісно! – закивав головою Мортіус. – Хай йому грець! Подивіться, який краєвид, який простір! Такого в місті не побачиш, а я прожив там ціле життя. І чому я не оселився десь ближче до природи? Тигрисик мав би де побігати...
Він ще щось говорив, але тільки Колобок дослухав його до кінця.
37
До Замку було не далеко і не близько. Якби не спинатися на пагорб та не ховатися в кущах, Люцина дійшла б за півгодини. Її ніхто не шукав, але вона вважалась підозрілою особою з іншого світу й лише за це могла потрапити за грати. Це було важко зрозуміти дівчинці, котра не їздила за кордон і не мала жодних документів. У чужій країні її теж би посадили за грати.
Отож, вона попрощалась із доброю неписьменною бабусею й врешті дійшла до підніжжя Замкової гори, порослої кущами терну та шипшини. Внизу протікав струмочок. Люцина нахилилася над ним і вмилася м'якою чистою водою, а на додачу витягла зі струмка кілька сухих гілляк, щоб розчистити русло. Перш ніж перестрибнути через воду, вона озирнулася, чи ніхто за нею не стежить, бо щось таке їй здалося.
– А. це ти! – сказала Люцина до старої верби, що росла над самою водою і могла цілий день дивитись у неї, наче в дзеркало. – Яка ж ти гарна!
Вона не мала часу на перепочинок, бо наставав вечір, але верба оточила її усіма гілками, ніби не хотіла від себе відпускати. Люцина подумала, що вже ніколи не побачить ні бабусі, ні струмка, ні верби, і їй стало сумно. Вітерець перебігся листям, і воно залопотіло, з одного боку сріблясте, а з іншого – зелене. Не знати чому в неї вирвалось:
– Верба – яра.
Вітерець низько нахилив гілки, й вона опинилась ніби у зеленій кімнаті. Тоді дівчинка згадала казку, звідки були ці слова, і вимовила урочисто:
– Вербо-яра, розчинися, Ганна-панна йде!
Звісно, вона не була Ганною, але так звали її бабусю. Однак стовбур розчахнувся перед нею, наче штори на вікні. Хвилинку Люцина стояла, остовпіла від подиву, а потім обережно зазирнула всередину дупла. На дні його, на купі торішнього листя лежало біле яйце, трохи більше за куряче, й сліпуче сяяло в напівтемряві. Дівчинка взяла його в руки й спитала:
– Це – мені?
Верба знову зсунулася. Ніхто б не подумав, що в ній є двері.
– Дякую! – сказала Люцина, кладучи яйце у торбинку, попередньо обмотавши його носовичком.
«Якби я знала, що з ним робити», – подумала вона і спробувала розгорнути «Енциклопедію Королівства», але та невдоволено забурчала, і щось вкололо її за палець.