І тут же лице їй перекривила злісна гримаса:
– Хто вам дозволив?!
Одна з відьом одразу стрибнула в камін і почала затоптувати вогонь, власне, дим.
Друга почала виправдовуватись:
– Ми, пані Малґосю, хотіли комин прочистити...
– Дурепи! Чи я вам дозволяла? Марш нагору! Ви сюди не прибирати приїхали!
– А що ж тоді? – писнула Ружена, притискаючи до себе помело.
– Маєте встановити закляття на другому поверсі. Чи ж я вас на курсах не вчила заклять?
– Вчили, вчили... Але прошу сказати, проти чого має бути закляття...
– Проти невидимого. Я вже бачила, як ви в автобусі проґавили дівчисько. Уся наука з голови повилітала. Позаклинаєте кожен вхід, вихід, вікна, навіть мишачі діри, щоб можна було поставити варту. А тоді вмиєтесь, нечупари!
– А на кого ми, власне, чекаємо, дозвольте спитати?
– Мають з'явитись хлопець із лисом. До приїзду Повелителя все має бути готове. Марш нагору!
Обидві відьмочки швиденько почимчикували нагору.
– Ой, хто це у вас у кошику, пані Малґосю?
– Пліснявець. Заберу додому, бо мій здох. Нема кому огірки квасити.
– Ой, який бридкенький!
– Цить, бо злякаєте! Він ще боїться. Ідіть, я сказала!
Коли дві відьми зникли, пані Малґося підійшла до каміна і смачно плюнула. Дим одразу шугнув у комин.
– Ось так, – задоволено мовила вона. – Тепер пора зайнятися першим поверхом. Мамуся швидко впорається, моє золотце!
Люцина вже втямила, до чого йдеться, і, не гаючи часу, кинулась у бічний коридор. Щастю бути невидимою для відьом, очевидно, надходив кінець. Було дуже неприємно зробитися ні за що, ні про що жертвою відьомських заклять. Усе через книжку, яка, по суті, просто знущалась над нею. Мусила шукати якнайшвидше вхід або вихід. Хтозна, що їй було потрібніше цієї миті. Цікаво було б подивитися на сам процес розневидимлювання, але надто ризиковано для дівчинки, котра хоче завтра вранці чемно зустріти маму. Чому неписьменна бабця не попередила її про відьом у Замку? Показала дорогу так, ніби Замок – пам'ятка архітектури, а не відьомське кубло. Зрештою, вона могла й не знати про їхній приїзд. То ж нетутешні відьми!
38
Подекуди на стінах ще збереглись сліди розпису, овальні й прямокутні плями, де колись висіли картини, а в кімнатах без дверей – рештки струхлявілих меблів. Вона звертала то вліво, то вправо, уважно роздивляючись довкола. Вхід до Серединного світу чи до Королівства мав, на її думку, виглядати пристойно: не будуть же його прикривати поламані двері. Скільки вона перебачила тих дверей, може, з двадцять, але за ними були лише порожні кімнати. Так вона дійшла до кінця коридору, який закінчувався вікном, що могло б прислужитися їй запасним виходом на випадок втечі. Із вікна було видно напівзруйновану альтанку, що трималася лише завдяки дикому винограду, що густо обплів стовпці й дах. Там, напевно, гарно було відпочивати спекотного дня. Люцина зітхнула, на пам'ять їй спали слова, які вона десь чула, або читала: «Якось воно буде. Не може так, щоб ніяк не було».
Треба було продовжувати пошуки. Люцина повернулась трохи назад і увійшла до бічного розгалуження коридору. Озирнулась, чи нікого нема, і вийняла «Енциклопедію Королівства». Звернулась до неї, наче то був пошуковий собака:
– Невже ти не хочеш потрапити в Королівство до своїх товаришок? Я тут до ночі блукатиму. Якщо нас спіймають відьми, то тебе спалять, а мене перетворять на жабу. Я не вмію чаклувати і не впораюсь із цілим автобусом відьом та ще бозна-кого, а з їхнім Повелителем і поготів. Він, напевно, страшний, як сам Вій із повісті Гоголя...
Книжка затято мовчала. Тут Люцина вирішила повестися так, як поводяться з неслухняними дітьми залишити на якийсь час її саму. Щоб не класти книжку на брудну підлогу, вона зайшла до найближчої кімнати. Там стояв самотній дерев'яний комод, така собі скриня з шухлядами. Люцина змахнула пилюку, поклала на комод «Енциклопедію» й сказала:
– Ти надто важка, а я вже втомилась. З мене досить. Усе, я пішла!
Дівчинка сховалась за одвірком. У книжки не було ніг чи крил, щоб зникнути, а до кімнати ніхто не міг увійти непоміченим. Вона простояла так хвилин із десять, а тоді повернулась.
Книжка лежала на тому самому місці.
– Я передумала, – сказала Люцина. – Відправлю тебе в Королівство, і на цьому покінчимо з нашим знайомством. Вона розгорнула книжку й побачила самі лише чисті білі сторінки, ніби вона поблідла від страху.
— Ну, чого ти? Я не така жорстока. Цікаво, кого ти більше боїшся: відьом чи привидів?
Чомусь усі більше бояться привидів, хоч ті нездатні навіть пальцем торкнутися людини, хіба що дуже вже порядні привиди. А щодо відьом, то ті, які літали в комині, по-моєму, позабували усе, чому їх вчили в школі відьом... Певно, не могли без шпаргалок здати жодного іспиту.