Дівчинка сховала книжку до торбинки, а тоді вирішила зазирнути в шафку: можливо, там знайде якусь підказку. Але там було порожньо. Тільки в одній шухлядці вона знайшла діряву дитячу шкарпетку, а в іншій цукеркову обгортку. Пахнув той папірець точнісінько так, як пахла в них удома стара бляшанка з-під цукерок. Ще бабуся їла з неї цукерки, коли була малою, і жодного не залишила внучці. Але запах не вивітрювався. Алісі в Країні чудес, принаймні, перепав пиріжок. Про всяк випадок, перш ніж шукати далі, Люцина взяла папірець, на якому було написано «Королівська карамель», із собою. На згадку.
Вона пішла далі незнайомим коридором. Підлога ставала похилою. Коридор закінчувався гарними кованими дверима. Серце їй закалатало. Дівчинка натиснула клямку, й двері прочинилися. Вони вели до підземелля, бо тільки там, якщо не провести електрику, може бути так темно. Люцина відсахнулась і нізащо б не увійшла туди, якби за спиною не почула тупіт відьомських черевичків, і то не однієї пари. Вона заскочила всередину й закрила за собою двері на засув, бо ключа не виявилось. По правді, цього разу відьми не поспішали – розмовляли, як звичайні кумасі на лавочці біля під'їзду. До сьогоднішнього ранку Люцина не боялась і сусідок із тринадцятої квартири...
Із-за товстих дверей не долинало жодного звуку, тому важко було зрозуміти, що діялось у коридорі. Дівчинка притулилась до холодної стіни, не здатна ступити вперед ні кроку. Вона ж не подбала ні про ліхтарик, ні про спальний мішок, ні про мотузяну драбину, і навіть про запас харчів, і що найгірше – не мала жодного досвіду, як діяти в скрутній ситуації. Ніколи не подорожувала, не виїжджала за межі свого міста. Усе це мало початись, коли вона стане дорослою. Зараз Люцина потребувала лише світла, яке освітило б їй шлях бодай кудись. Такої темряви вона ще не бачила. Але, певно, бувала й гірша, бо з-під дверей просочувалась тонесенька світла смужечка. Двері хтось поторсав, пробуючи відчинити, спочатку рукою, а потім ногою. На тому все скінчилося. Відьми не носять із собою слюсарних інструментів. Упродовж цих напружених хвилин Люцина навіть не заплакала.
Минуло трохи часу в темряві й тиші, як раптом у торбинці щось завовтузилось. Люцина розщібнула її. Так поводити себе могла лише «Енциклопедія Королівства». Щось пробігло в неї по руках, спустилось додолу. Для книжкових гномиків Люцина була велеткою, хоча на фізкультурі в школі стояла третьою від кінця. На підлозі спалахнули малесенькі ліхтарики. Їх було кілька десятків: по одному на кожного гномика. Малеча вишикувалась у два ряди і рушила вниз сходами, спритно зістрибуючи з приступок. Процесія, що вела за собою Люцину, рухалась дуже повільно, але невдовзі сходи скінчились і по рівному гноми пішли трохи швидше. Дівчинка могла тільки подивуватись, як стільки гномів помістилось у одній книжці, хоча простір і час – поняття відносні. Так казала мама, коли Люцина часом нудьгувала, не знаходячи собі місця.
Отак вони йшли, йшли. Іноді з темних кутків долинали якісь підозрілі звуки: не то схлипування, не то стогони. У підземеллі, можливо, колись тримали в'язнів, як це було з графом Монте-Крісто. Але гноми зовсім не звертали уваги на привидів: їх не вщипнеш і не полоскочеш. А Люцина побачила попереду цятку світла, яка поступово збільшувалась, і вже відчувався подув свіжого повітря.
Нарешті вони вийшли до кімнати, яка виходила вікном у сад. Дивно, бо Люцина не помітила, щоб вони піднімались нагору. Дверей надвір не було просто велике вікно, навіть засклене, хоч і вкрите багаторічною пилюкою. У ньому сонце сідало над дорогою до Замку. Напевно, якась потаємна кімната, до якої потрапляли з темного страшного підземелля. Під стіною стояла знищена міллю канапа, під вікном – стіл та стілець. Поки Люцина роззиралась, гноми зникли: напевно, сховались у книжці. У них там мали би бути кімнатки для відпочинку з малесенькими ліжечками, хоча, можливо, гноми жили в самому Королівстві й час від часу з'являлись, щоб підмітати сторінки.
Люцина виглянула з вікна. До землі було досить високо, але її кіт Фелікс, швидше за все, зневажливо б пирхнув, бо зовсім не боявся висоти. Дівчинка відчула, що дуже втомилась, і лягла на канапу. Призахідне сонце заливало кімнату рожевим світлом.
– Трохи відпочину, – позіхаючи, сказала вона. – Дякую вам, мої любі гномики! Сердечно дякую!
Так любила говорити її бабуся.